Ми порадилися разом і обидва подумали, що нам буде найкраще піти з гори до того як розвидниться, щоб мене не впізнали. Але сліпець та його син і досі лежали на землі, сплячи мов мертві, і ми не наважилися будити їх. Напризволяще ми їх кинути не могли. Тому ми й далі сиділи долі й чекали. Коли почало дніти, хвилювання і радість у натовпі ставали дедалі гучнішими. Багато хто спільно співали хвалебних пісень. Інші захекано бігали від гурту до гурту, вітаючи друзів і засвідчуючи, що бачили воскреслого на власні очі. Ми чули, як вони з розчервонілими з хвилювання обличчями гукали одне одному:
— Мир тобі! Тобі теж прощено гріхи? Що, він і тобі пообіцяв вічне життя? Поправді, ми — ті, хто побачив його тут на горі, — ніколи не спізнаємо смерті.
Земля піді мною була тверда, тіло моє заклякло, і я стискав руки, щоб відчути живі кінцівки. Коли почало розсвітати й люди помалу впізнавали одне одного, ті одинадцятеро теж узялися по двоє по троє ходити в натовпі. Я побачив, як вони будять і підводять на ноги тих, кого торкнувся був воскреслий і хто попадав додолу й забувся.
Троє з них підходили до нас, і в першому з них я впізнав чоловіка, який уночі підніс голос і казав натовпу суворі слова. Впізнав я його за круглою головою й широкими плечима, і при бляклому ранковому світлі я побачив, що його бородате лице палке і вперте. З ним був молодий Іван. Обличчя в нього зблідло з неспання, але й досі лишалося найчистішим і найяснішим юнацьким видом, який я коли-небудь бачив, аж мені стало добре на душі, коли я просто дивився на нього. Третій з них був мені незнайомий. З його обличчя я лише впізнав у ньому одного із тих одинадцятьох, і пояснити це я можу хіба що тим, що в його лиці було щось від лиця Ісуса Назарянина, хоча по-інакшому і невиразно, мовби крізь серпанок.
Розуміючи це, я пригадав самотнього рибалку, з яким заговорив уночі на березі озера. Після того як я побачив воскреслого Ісуса Назарянина лице в лице, я спробував пригадати й обличчя рибалки. Але й досі я напевно не можу сказати, чи справді то був Ісус Назарянин. Однак я вірив, що бачив його на березі озера й заговорив із ним, хоч тоді ще його не знав. А втім, чому він явився саме мені, цього я ніяк не можу зрозуміти.
Що ближче підходили ті троє, то більше мене огортало почуття провини, тож я спробував відвернути голову й приховати від них своє обличчя. Вони ще не звертали на мене уваги. Вони схилилися до сліпого, поторсали його, поставили на ноги і звеліли:
— Прокидайся, соньку.
Сліпий протер очі затиллям руки, втупився в них і сказав:
— Я бачу вас. Вас троє чоловіків, але я вас не знаю.
Перший з тих трьох мовив:
— Ми — обрані за посланців Ісусом Назарянином, сином Божим. Я Симон, якого він назвав Петром, а от ти хто такий, що ми тебе не знаємо?
Сліпий доторкнувся рукою до свого чола, роззирнувся довкола видющими очима, дуже втішився й розповів:
— Уночі я побачив велике світло. Сила торкнулася моїх очей так боляче, що я зомлів. Але тепер я повернувся до тями й бачу обома очима, хоч був сліпий, коли прийшов сюди.
У захваті він нахилився до сина, розторсав його, підвів на ноги, обійняв і вигукнув:
— Воскреслий Ісус Назарянин уздоровив мене вночі! Нехай буде благословенне ім’я його! Усе своє життя я славитиму Бога, який послав його.
Ще вві сні хлопець стягнув пов’язку з голови. Рана на його чолі загоїлася так, що від неї було видно лише рубець, і він стояв обома ногами, не чуючи болю. Зауваживши відчуття дискомфорту, він схилився зняти шину, потер ногу і з подивом зазначив:
— Кістка в нозі вже не зламана.
Симон Петро запевнив:
— Учора вночі він уздоровив усіх, кого скликав з народу для доведення свого воскресіння, щоб його воскресіння мало досить свідків. Разом і водночас усі ми бачили його. І він не лише уздоровив очі й вуха і зробив калік здатними ходити, а він уздоровив нас від гріхів і відчинив нам брами вічного життя.
Однак Іван утупився в мене поглядом, торкнув Петра рукою за лікоть і мовив:
— Ми не знаємо оцих двох, і ми їх не кликали, але він сам уздоровив їх від недуг. Серед присутніх є й інші непрохані, але він уночі не відіслав від себе нікого. — Іван зі звинуваченням показав на мене пальцем і вів далі: — А от цього чоловіка я знаю. Він напосідав на нас у Єрусалимі, доскіпливо обплутував нас запитаннями, збивав з пуття жінок і довів до спокуси Симона Киринейського і Закхея, аж Левію довелося піти до нього, щоб застерегти його від зловживання йменням нашого вчителя. Це той самий Марк, поган і римлянин. Не розумію, як він може бути тут.
Симон Петро здригнувся, виважив стиснуте в кулак велике ручище й гукнув: