— Це що, і тут з нами виказувач?
Але Іван і той другий стримали його за руки й застерегли:
— Не привертаймо уваги, а відведімо їх кудись окремо. А то народ злякається й закаменує його, а його кров справлять з нас, бо він громадянин.
Петро дихав із пихканням, похмуро видивлявся на мене і сказав:
— Серед народу є фанатики. Що скажеш, римлянине, якщо я віддам тебе їм до рук? Вони заведуть тебе в печеру, і ти вже не повернешся.
— Я не боюся ні тебе, ні жодної людини, — заприсягнувся я. — Чого мені боятися, коли твій наставник учора вночі не відкинув мене від себе? Напевно в його волі було б завадити мені прийти, якби він цього хотів. Чи ти в цьому сумніваєшся?
Стривожені, вони троє відвели нас п’ятьох осторонь у лісок, де були прив’язані нами віслюки, і порадилися між собою, чи не слід їм покликати сюди й інших учнів. З їхньої розмови я зрозумів, що на горі серед народу є і Никодим, Симон Киринейський і Закхей, яких я знав. Але Іван сказав:
— Що більше людей ми сюди покличемо, то більше зайвого галасу. Римлянин має рацію. Господь не відкинув його від себе. Як це можливо, цього я не розумію, але чи має слуга бути розумнішим від свого пана?
Коли ми відійшли осторонь, уздоровлений сліпець та його син попросили за нас і розповіли, щó з ними сталося на дорозі і як я пожалів їх і привів із собою на гору. Проте Симон Петро гарячкував:
— Невже недосить тієї ознаки, що ви перекинулися під ноги коням і хлопець зламав ногу? Вас не кликали, і він не хотів вас бачити на горі.
Хлопець зажурився, кинувся навколішки перед Петром і попросив:
— Пробачте мені, святі мужі. Я не бажав нічого лихого. Лише заради батька я це зробив. Я аж ніяк не просив його уздоровити мою ногу, я навіть не думав про таке. Але й мене він зі своєї добрості торкнувся і уздоровив мені ногу. Певно, він ось так мені пробачив. Пробачте і ви мені й моєму батькові.
Мені теж не було важко впокоритися, коли я дивився на тих трьох стурбованих чоловіків.
— Якщо хочете, я кинуся додолу перед вами, Божі святі, — сказав я. — Благаю прощення в вас, бо ви ним обрані й найбільші в його царстві. Але я не виказувач і не бажаю вам зла. Я мовчатиму про все, що побачив, якщо ви вважаєте, що так буде краще, але якщо хочете, я готовий засвідчити його воскресіння перед усім світом і хоч перед кесарем.
Симон Петро намацував хітон, немов щоб роздерти на собі одежу, і вигукнув:
— Цить, божевільний! Що скаже народ, коли римлянин і поганин почне засвідчувати царство? Краще би було, якби ти ніколи не чув про дорогу. Якщо вчора вночі ти і зміг утекти від нечистостей, ти знову заплутаєшся ними й повернешся у світ, як пес до своєї блювотини. Для нас ти не кращий за псячу блювотину.
Розгніваний, він обернувся до Натана й почав його винуватити:
— Тебе я бачив у Капернаумі й довіряв тобі, а ти зрадив нас, привівши поганина на бенкет вічного життя.
Натан потер носа пальцем і мовив:
— Слухай, Симоне, ловець людей. Хіба я не позичав тобі в Капернаумі віслюка, щоб ти зміг привезти сюди хвору тещу?
Петро засоромився, винувато глянув на обох своїх товаришів, але огризнувся:
— Ну то й що? Я довіряв тобі, і за тебе просила Сусанна.
— Це віслюк оцього римлянина, — пояснив Натан зі зволіканням. — Цей Марк — сумирний чоловік, але якщо ти його зажуриш, він забере віслюка, хай і загалом він милосердий. І ось ти сидітимеш тут на горі зі своєю тещею. Ну, хоча з вами лишиться Сусанна. Вона сидить на другому віслюку римлянина.
Симон Петро збентежився, кілька разів стуснув ногою по землі і врешті визнав:
— Моя теща — злоязика жінка і свого часу шпетила навіть його самого, винуватячи, що він втягає мене в бездіяльне життя, коли я заради нього полишив свої неводи. Але Ісус уздоровив її від пропасниці, коли їй здавалося, що вона вмре. Відтоді вона тримає язика за зубами. Я б не хотів лишати її в халепі, адже ми одинадцятеро мусимо день і ніч прямувати до Єрусалиму і дістатися туди до того, як минуть ті сорок днів, а далі залишатися в Єрусалимі, щоб чекати на справдження обітниці. Якщо моя теща лишиться без віслюка, який мав доправити її до Капернаума, не розумію, що мені робити.
Я завзято запевнив:
— Я не відплачуватиму злом за зло, а з дорогою душею залишу тобі віслюка, хоч я лише псяча блювотина у твоїх очах. Ось, можеш узяти ще двох віслюків і віддати жіноцтву. Вони нам уже не потрібні — ми цілком можемо піти пішки. Отож домовмося так, що ти триматимеш віслюків у себе. Нехай Натан забере їх назад у Капернаумі, а сам я тихенько піду звідси, нікому не заважаючи. І не кляни мене й не посилай за мною фанатиків, адже це, я думаю, проти вашого закону.