Тут утрутився Іван і попросив:
— Зрозумій нас, римлянине. Ще не все для нас прояснилося, і обітниця ще не справдилася. Усе, що ми знаємо, — це те, що дорога вузька, а брама тісна. Самостійно ми не беремося розширювати дорогу і браму.
Третій з них мовив:
— Він сам наказував нам робити всі народи його учнями. Але коли і як це має статися, ми ще не знаємо. Він мав би спочатку збудувати царство для Ізраїлю. Усе це проясниться нам у Єрусалимі.
Коли я бачив, як вони троє стоять як брати, пліч-о-пліч, і думав про спадок, який залишив їм розбирати Ісус Назарянин, мене взяли заздрощі й стривоженість. Я кинувся на землю перед ними, ще раз благально звернувся до них і попросив:
— Вам трьом і вам усім одинадцятьом він залишив слова вічного життя. Я не бунтую проти його волі, хоч ви — прості чоловіки. Мабуть, книжники витлумачать його вчення, кожен залежно від власної мудрості, і додадуть щось від себе. Ви напевно хочете лише виконати його волю, наскільки зумієте. Він сам не відкинув мене від себе, я зміг побачити його, і він не завадив мені прийти. Вночі я вірив, що він також заговорив зі мною, але це я готовий стерти зі своєї пам’яті, якщо хочете. Я не прошу в вас навіть еліксиру безсмертя. Дозвольте мені лише зберігати його царство у себе в серці й не відкидайте мене від себе цілковито, і я повірю всьому, як ви це пояснюєте, і не додаватиму нічого від себе до вашого вчення, і не проситиму таємного знання. Усе своє майно я готовий віддати вам на підтримку і як громадянин я можу вплинути на щось із користю для вас, якщо ви постанете перед старшиною або вас гнобитимуть через нього.
Симон Петро заперечливо здійняв руку і не згодився:
— Ні золотом, ні сріблом.
Ще один із них мовив:
— Я, Яків, пам’ятаю, як він запевняв, щоб ми не журилися, що саме говоритимемо, коли нас притягнуть до суду — тієї години буде дано нам, що ми маємо казати.
А ось на очі Івану напливли сльози, він гарно подивився на мене і сказав:
— Я люблю тебе, римлянине, за твою покірність і вірю, що ти не бажаєш нам зла. Він і в потойбіччя зійшов, зламав брами царства смерті й випустив небіжчиків. Це я чув від його рідної матері, яку він біля хреста дав мені в матері. То хіба він не спасе і поганські народи? Але як це станеться, ми далебі ще не знаємо. Будь терплячим, молися, дотримуйся посту й очистися. Але не кажи про нього іншим, щоб ти не ввів нікого в оману через свій нерозум. Говорити будемо ми.
Я підвівся з землі зі схиленою головою і щосили намагався перебороти своє марнославство, хоч мене гнітило побоювання, що спадок Ісуса Назарянина розсиплеться й розвіється по світі, якщо той спадок лишиться під опікуванням лише цих одинадцятьох неосвічених чоловіків. Але, напевно, він сам найкраще знає, розраджував я себе.
Я сказав Натанові:
— Бери віслюків, іди й допоможи жінкам, оберігай їх і припровадь добренько назад до Капернаума, чи куди кому треба. Тоді перепочинь від клопоту і повертайся, щоб забрати мене з тиверіадського курорту.
— Недобре тобі мандрувати самому в Галілеї, коли з тобою лише ота дівчина, — застеріг Натан. Роззирнувшись, я побачив, що сліпець, до якого повернувся зір, скористався був нагодою і пішов собі геть, забравши й сина. Але мене взяло зухвальство. Я подумав, що Ісус Назарянин, певно, мене не покине, хоч люди мене покинули.
— Мир вам усім, — мовив я, взяв Міріну за руку й повів її донизу косогором тією самою стежкою, якою ми прийшли в темряві. Оглянувшись іще назад, я побачив, як людська громада походжає на схилі й чоловіки шукають знайомих і вітаються з ними, жваво балакаючи. Але чимало людей, зморившись від безсонної ночі, позагорталися в одежу і простяглися на землі, щоб поспати в ранкову годину перед поверненням додому.
Крокуючи, я пригадував усе, що сталося вночі, і не дивувався, що до сліпого повернувся зір, а в хлопця уздоровилася зламана голінка, якщо тільки в ній справді був перелом. Ці дива здавалися мені цілком природними і наймалішим з усього. Такою великою була його лагідність, що він, являючись своїм, непроханих теж уздоровив від тілесних недуг.
Сорок днів уже добігали кінця, і він мав повернутися в домівку свого Отця. Я намагався призвичаїтися до думки, що, незважаючи на це, він прийде до мене, якщо я його покличу, тож я ніколи вже не лишатимусь наодинці. Ця думка була дивовижною, а якби її сказав хтось інший — безглуздою, але я не міг не повірити їй. Таке глибоке враження справило на мене те, що я його побачив.
Із цими думками я прямував стежкою крізь чагарник униз косогором, ведучи Міріну за руку. Перед нами шмигнула, перебігаючи дорогу, лисиця. Міріна подивилася на мене й зауважила: