— Певно, ти забув, що ти не наодинці, хоч і тримаєш мене за руку.
Немов прокидаючись зі сну, я поглянув на неї й подумав, що, мабуть, Ісус Назарянин дав мене Міріні замість її брата, щоб вона не занапастилася. Юдеям він не міг її звірити, бо юдеї не взяли б її до себе. Тому він обрав мене, римлянина. І все це він зробив лише в нагороду за ковток води.
Але, подумав я зніяковіло, сам я Ісусу Назарянину ніколи нічого не давав. Усе було якраз навпаки — і аж настільки, що на березі Галілейського моря він погодував мене й дозволив мені зігрітися і просушити одежу біля його вогню, якщо той самотній рибалка і справді був він. Але Міріну я міг мати за сестру і цим прислужитися Назарянину.
— Міріно, — сказав я, — від цієї хвилини ти справжня моя сестра, і я ніколи тебе не покину. Що моє, те буде і твоє, і постарайся терпіти мої помилки й марнославство.
Міріна цупко стисла мені руку й попросила:
— Брате мій Марку, терпи і ти мене, але передусім поясни мені, що з нами відбулося й чого хотіли ті троє чоловіків, і чому вони так недобре дивилися на мене.
Однак після того як посланці заборонили мені говорити, я не зважився навіть Міріні пояснювати Ісуса Назарянина і його царство так, як я сам його зрозумів. Я лише мовив:
— То були троє святих із тих одинадцятьох, яким Ісус Назарянин відкрив таїну царства. Вони відкидають нас, бо ми не Ізраїлеві діти, ми в їхніх очах — погани й занечищені. Вони заборонили мені говорити й тлумачити царство Ісуса Назарянина, як мені заманеться. Але скажи ти: як ти гадаєш — що з нами відбулося?
Міріна поміркувала й повідала:
— Спочатку ми мали жертовну трапезу, як у Сирії, коли ховають Адоніса і він воскресає із мертвих. Але то була інакша трапеза, бо Ісус Назарянин сам приніс себе в жертву і воскрес із мертвих. Учора вночі я повірила, що він — син Божий. Адже в моєму келиху не закінчувалося вино, і хліб з’являвся біля нас нізвідки. Утім, це мені нічого не доводило. Довело мені лише те, що я всім серцем полюбила його, коли він подивився на мене, і в ту мить не було нічого, що я не була б готова зробити заради нього. Це велика містерія — напевно, більша за грецькі, та й єгипетські містерії. Думаю, його царство невидиме для моїх очей, а проте присутнє, тож я перебуваю в його царстві, хоч і прямую пішки цією стежкою і цим косогором у цьому світі. Ні, я не могла б відірвати себе від його царства, хай би й хотіла. Але я не боюся, бо в його царстві солодко бути, і в мені нема гріха в його царстві.
Здивовано я дивився на її вузьке обличчя і зелені очі й мовив із заздрістю:
— Певно, він поблагословив тебе на горі, і ти щасливіша, ніж я. Його правда далебі мусить бути такою самою простою, як хліб і вино, тож навіть найбідніший може її мати. Земна мудрість — це лише немов темна стіна всередині мене, вченість — це сіть, у якій я заплутуюся, а логіка софістів — пастка, в яку потрапляє моя нога. Допоможи мені, сестро, не забувати про це, коли прийдуть спокуси.
За розмовою ми дійшли до підніжжя гори, але, роздивляючись довкола, я збагнув, що ми збилися зі стежки, якої трималися вночі, і не туди зайшли. Утім я не розгубився, бо за сонцем побачив потрібний напрям і знав, що, тримаючись його, ми вийдемо на битий шлях. Проте нам уже геть не було куди поспішати. Це усвідомлення пройняло мене. Я вже ніколи не матиму куди поспішати, адже я, мабуть, маю все і мені нічого більшого вже не дадуть. Я володів скарбом. Якщо вміло жити, його вистачить і Міріні, і мені на всі дні нашого життя.
Коли я це зрозумів, моє тіло огорнула надзвичайна млість, і не знаю, коли я ще почувався таким самим втомленим.
— Міріно, — сказав я, — я не можу вже зробити ані кроку. Будь-яке місце відтепер однаково добре для мене. Відпочиньмо тут і поспімо в затінку фігового дерева. Адже в нас попереду все життя, щоб крокувати разом. А тепер відпочиньмо, коли його царство все ще поблизу, і нам добре.
Ми поклалися під фіговим деревом, і я взяв її до себе в обійми. Ми обоє заснули міцним сном. А коли прокинулися, тіні вже посунулися, й була восьма година. Ми покрокували узбіччями полів і проходами між посадками, намагаючись дійти до битого шляху. Простуючи, ми не балакали між собою, але, прокинувшись зі сну, я немов відродився й відчував у Міріні близькість моєї сестри. Галілейські пожовклі поля і брунатні й синюваті схили пагорбів були гарні в моїх очах. Мені легко дихалося, і я не думав нічого поганого ні про яку людину.
Але я вразився, коли першими людьми, яких я побачив на битому шляху, були Марія Магдалина й Марія з Беріту. Марія Магдалина сиділа на віслюку, а Марія з Беріту йшла босоніж у дорожньому поросі позаду віслюка, підганяючи його прутом. З подиву я сплеснув руками й кинувся вітатися з ними. Однак Марія Магдалина подивилася на мене як чужа і не зраділа, що мене побачила.