Центуріон, гадаю, передав їхні почуття, безстрашно кажучи:
— То був праведний чоловік. — Видивляючись на зляканих юдеїв, він розсердився на них, зненавидів своє службове завдання і гукнув: — Поправді, він був сином божим!
А от я пригадав собі пророцтва, що їх досліджував упродовж зими; я дуже дивувався і шепотів сам до себе:
— Мир тобі, владарю світу, царю юдейський. Не настало твоє царство.
Разом із тим я вирішив, скільки зможу, з’ясувати, як і чому все так сталося і якими були його дії, що за них його розіпнули на хресті й убили так по-ганебному, і ніхто не підніс руку, щоб його захистити. Я подумав, що він уклав собі, напевно, дуже примітивний політичний план, або ж не мав у радниках жодного досвідченого державного діяча. По-своєму це було зрозуміло, адже навряд чи котрийсь розумний чоловік стане поряд із юдеєм з метою підкорити світ.
Знов показалося сонце, але його світло й досі було дивним, а людські обличчя — мерхлими й лячними при цьому освітленні. І в одній деталі я мушу тобі зізнатися, Тулліє. Певно, то була моя помилка. Мені не до снаги змалювати тобі зовнішність юдейського царя. Я бачив його на власні очі, і хоч він, коли страждав, був у страхітливому стані, я мав би спромогтися пригадати його обличчя. Але попри все бажання, я не можу сказати про нього нічого, крім того, що лице йому набрякло тоді від побою, посиніло й закривавилося від ранок, спричинених колючим вінком. Утім, щось божественне в його обличчі, напевно, було, адже прочитавши напис на хресті, я ані миті не сумнівався, що він таки юдейський цар.
Озираючись назад, я відчуваю бажання сказати, що в ньому була лагідна поважність, проте боюся, що такі слова я сам вигадав опісля. Радше я можу пригадати сумирну покірливість, яка свідчила, що він спокійно примирився з долею. Але як це цар, який знає, що він народився правити світом, може бути сумирним і покірливим, помираючи ганебною смертю після провалу свого задуму? Та й останнє сказане ним слово не дає мені спокою. Що саме звершилося, на його думку? Чи, може, він розумів під цим лише те, що він віддав духа?
Отож на його обличчя я дивився не як уважний спостережник — я був тоді збентежений. Пошана якось не давала мені занадто пильно дивитися на його обличчя, коли він страждав. А ще не забувай, що весь час було доволі темно, подеколи аж настільки, що постаті розіп’ятих на хресті заледве проглядали в пітьмі. Коли сонце знову посвітлішало, він уже помер, і моя пошана не дозволяла мені роздивлятися його безживне обличчя з образливою допитливістю.
Чимало людей пішли звідти по смерті царя, тож навколо хрестів побільшало місця. Юдейські книжники й старшина теж поквапилися на приготування до Шабату і зоставили лише кількох слуг, щоб ті стежили за перебігом подій. Один із двох розіп’ятих розбійників почав жалібно нарікати на нестерпні страждання. Двоє милосердих жінок підійшли з глеками до центуріона й попросили дозволу дати йому знову попити дурманливого оцту. Вони скористалися тими самими губкою і тростиною, що й раніше, вмочили губку в глек і дали пити обом злочинникам.
Із сонця було видно, що минула вже третя година. Центуріон почав стомлено ворушитися, адже головне його завдання скінчилося і він хотів якнайшвидше спекатися й обох злочинників. І ось незабаром у супроводі вояка прийшов з фортеці Антонія кат із дошками, зі знанням справи обдивився Ісуса, констатував його смерть, а далі почав холоднокровно ламати дошкою голінки решті двом. Звук переламування кісток гидко було слухати, і обидва зойкали й лементували, але кат втішав їх і казав, що він це робить лише з милосердя. Вояк, що його супроводжував, називався Лонгин. Він не вдовольнився катовим висновком, а встромив списа в бік царя знизу вгору і вміло проткнув його серце. Коли він висмикнув спис, із простромленої грудної порожнини потекла кров і вода.
Вартівники почали збирати своє манаття і одяг засуджених, з полегкістю обмінюючись жартами, адже нудне сторожування починало добігати кінця. Але коли заглухло бідкання розбійників, кілька підбурювачів, що закралися до натовпу, скористалися нагодою, щоб почати вигукувати антиримські гасла. Вояки ліниво пішли в натовп і почали штурхати їх щитами. У колотнечі одному з підбурювачів зламали щелепу. Це змусило їх трохи прикусити язика, і вони пішли геть, вигукуючи погрози і обіцяючи винищити всіх римлян та їхніх посіпак у храмі, якщо тільки матимуть зброю. То не були прибічники царя Ісуса, а просто спільники обох розіп’ятих злочинників, пояснив мені центуріон.