— Настав час розлуки, але я в усякому разі визнаю тебе сином царства, навіть якщо інші тебе відторгнуть. Для тебе ще настануть погані дні, і гріха ніхто не може уникнути. Однак не давай своєму серцю затверднути, не впадай у праведництво в людських очах і не давай надмірних обіцянок. Визнавай гріх гріхом і тоді, коли ти доходиш до гріха, якого не можеш уникнути, і не виправдовуй себе марними вивертами, посилаючись на те, що в цьому ти не гірший за інших, адже й інші так роблять. Але якщо ти, доходячи до гріха, страждаєш від нього так, що твій гріх дає тобі лиш розпач і не тішить тебе, тоді ти дозрів до каяття. І немає такого жахливого гріха, щоб він його тобі не простив, якщо, каючись у серці своєму, ти молитимешся йому. Лише затверділості серця він не може пробачити, бо тоді людина вмисно відлучає себе від нього. Утім, ніхто, я думаю, не подаленіє від нього настільки, щоб уже не змогти знайти дорогу до нього назад, — таким неомірним є його помилування. Але тримаючись дороги до царства, ти уникнеш багато зла. І я звірю тобі диво, яке відкрилося мені вві сні: сама дорога — це вже царство.
Зі сльозами на очах вона подивилася мені в очі й вела далі:
— Це моє вчення, вчення Марії Магдалини, яке, мабуть, визріло в мені ще коли я слухала його, сидячи у нього в ногах. Після всього, що відбулося, один казатиме про нього одне, а другий — щось інше, кожен залежно від власного розуміння. Я не маю більшої рації, ніж хтось інший, але, думаю, я не дуже й помиляюся.
І ще вона сказала:
— Я — лише жінка, вони звеліли мені мовчати, й віднині я покірно мовчатиму в їхньому товаристві. Але тобі я звірю, що він народився людиною і покорився тілесній муці, щоб урятувати світ. Він сам знав, що з ним станеться, і неодноразово ясно казав це наперед. Він захотів принести себе в жертву за багатьох і цим створити новий заповіт і взяти на себе гріхи всього світу як син Людський і син Божий. Моє серце — блаженне завдяки ньому.
Отак вона навчала мене, пройнята екзальтацією, і я запам’ятав її науку, хоч не все зрозумів. Після того ми поговорили ще про звичайні справи й домовилися про весільний дарунок, який я з Тиверіади пришлю для Марії з Беріту. Після того як у неї вийде одружити Марію — а це вона збиралася зробити якомога швидше, знаючи Марію, — вона припустила, що подасться ще до Єрусалиму, щоб подивитися, чи не бракує чого учням, адже, вирушаючи, вони не знали, скільки часу вони мають пробути в Єрусалимі. З учнів лише Хома сказав: «Ми будемо там і чекатимемо обітниці хоч дванадцять років».
Наостанок вона довела мене до брами своєї садиби, і коли ми розлучалися, Марія з Беріту так гірко плакала, що в неї напухли очі, та й Міріна плакала з самої приязні до Марії. А от я мав у душі світлу впевненість: що б зі мною ще не сталося, я завжди можу повернутися в цю садибу до Марії Магдалини, якщо ніяк інакше не знайду спокою в душі. Щоправда, повертатися в її садибу я не мав наміру, але людині добре знати, що завжди є місце, куди повертатися, хай вона і не повертатиметься.
Ми з Міріною мовчки дійшли до Магдали й повернули там на дорогу, що вела до Тиверіади. Ні я, ні вона не відчували втоми. Тому ми не мали потреби винаймати човен, хоч це, напевно, легко було би зробити в Магдалі. Коли ми крокували, я роздивлявся довкола, вдихав запах чистої води і думав, що я вже не маю що робити в чужій Галілеї. Але й рушати кудись я міг не поспішати. Тому було добре просто мовчки крокувати берегом прозорого озера. І я це робив не на самоті. Зі мною ж була Міріна.
Коли зачервонівся вечір, ми прибули до міста. Я хотів просто пройти з Міріною через місто, щоб ми повернулися на курорт гарячих джерел. Але на форумі Ірода Антипи нам зустрівся чоловік у такій глибокій задумі, що він крокував прямо на мене, і я запізно похопився, щоб дати йому дорогу. Мені довелося вхопитися за його руки, щоб не впасти, бо то був високий дужий чоловік. Немов прохоплюючись зі сну, він здійняв на мене очі, і, на свій подив, я впізнав у ньому Симона Киринейського.
— Мир тобі, — привітався я кволим голосом, побоюючись, що він розсердиться, впізнавши мене. Але він не розсердився, а лише невесело всміхнувся й відповів:
— Ти, римлянине. Мир і тобі.
Я відняв руку від нього, але не міг одразу йти далі. Тож ми так і стояли один проти одного й дивилися. Ми жодного разу не бачилися після того, що відбулося в його будинку, але мені здалося, що за короткий час, який відтоді минув, він вельми постарішав. Очі його були дуже похмурі, а постава голови — впертою. Скидалося на те, що йому ніщо не до вподоби в цьому світі.
Я цілком міг би нічого більше йому не казати, але мені спало на думку, що я недарма отак натрапив на нього. Тому я покірно спитав: