— Ти пробачив мені за те, що сталося у твоєму будинку? Звинуватили в цьому мене. Та все ж я не думаю, що то все було через мене. Але якщо ти злостишся на мене за це, пробач мені.
Він запевнив:
— Я не злощуся на тебе. Я сам відповідаю за свої вчинки. Я ж сповіщав тебе, що не бажаю тобі зла.
— Але й добра ти мені не бажав, — повинуватив я. — Ти відмежувався від мене. Ти вже віриш, що я не маг? Що ти тепер думаєш про все, що сталося?
Він недовірливо зиркнув довкола, але в цю пору дня форум був безлюдний. Я підніс руку й попросив:
— Не підозрюй мене. Я повертаюся з гори, як і ти. То що ти думаєш?
Зітхаючи, він визнав:
— Авжеж, нас же там було понад п’ять сотень. Не дивно, що я не бачив тебе серед інших. Але якщо ти справді був там, ти знаєш, щó я думаю.
— Я стрімголов вирушив з Єрусалиму, дізнавшись, що він пообіцяв піти до Галілеї першим, — розповів Симон Киринейський, не чекаючи відповіді. — Ще багато хто рушив тоді ж таки із Єрусалиму, але час чекання був бентежним, а розповіді — суперечливими, і не всі вірили, що він показувався учням на березі озера. Деякі встигли, розчаровані, податися назад до Єрусалиму. Але мене життя зробило терплячим. Раб мусить бути гнучким. Та й до того ж я маю і в Галілеї пильнувати своїх інтересів. Я не марнував час. Серцем я вже сподівався, що учні просто брешуть. Марне чекання упокорило мене. Я гадав, що можу знову повертатися до Єрусалиму в своє колишнє життя, яке мені підходить. Щоб дати обом моїм синам найкраще, що я надумав: ізраїльське вірування, грецьку освіту, римський мир, а також статки, розумно вкладені в різних місцях. Але діставши звістку, я подався на гору і побачив там його.
У Симона Киринейського затремтіли жовна, і він, нервуючи, повів далі:
— Я побачив, що він і справді воскрес. Я не міг не повірити, що він — Христос. А отже, тепер я мушу знову починати все спочатку. А отже, на землі є щось більше за ту дійсність, правдивість якої бачить око і чує рука і яку можна виміряти мірами й гирями. Це жахливе знання. Хочеться проклясти той день, коли я трапився йому на шляху й поніс його хреста. Через нього вже не є тривким ніщо, що я так раціонально, як мені здавалося, збудував для своїх синів. Ти питав, що я про все це думаю. Я думаю ось що: а що мені робити, щоби бути гідним увійти в його царство, а також зробити обох синів підданими його царства? Видані ним закони дуже несправедливі. Геть безжальні вони для того, хто видерся з рабства до волі й заможності. Але, переконавшись у його воскресінні, я не можу не скоритися його законам. Я сподівався, що з ним можна бодай поторгуватися, як це буває в усій розумній торгівлі між людьми. Але він не лише людина. Побачивши його вночі на горі, я відразу зрозумів, що з ним торгуватися марно. Мушу я йти в рабство до нього, з усіма бебехами. Я нічого з цим не вдію. А тоді вже його справа дивитися — дати мені визвольний лист чи ні. Сам я нічого тут не вдію. Це все я обмірковував так напружено, що налетів прямо на тебе, римлянине.
— Але, — з подивом запитав я, — хіба ти не цураєшся мене, адже я римлянин і поганин?
Симон Киринейський зачудовано глянув на мене й пояснив:
— Чого юдей має бути кращим за римлянина чи грека перед його лицем — цього я не розумію, бачачи все новими очима. Це його справа — відділити справжніх від несправжніх. Божевільним би я був, якби уявляв собі, що сам здатний відділяти, хто для нього будуть свої, а хто ні. У цьому він теж несправедливий. Ні, роздумами я не дійду до його розуміння. Я не з тих, хто гадає знайти блаженство тим, що піде до лісу й буде окремо від інших. Я практичний чоловік. Для мене більше важать дії, ніж думки. Я мушу проживати своє життя серед людей, хто б вони не були — юдеї чи римляни. До того ж я маю кепські передчуття щодо свого народу, якщо це справді новий заповіт хліба й вина. Кажуть, він сам плакав за Єрусалимом. Може так бути, що я вчасно взяв своє з приреченої на банкрутство спадщини, якщо правда те, що храм нікого не врятує. Я з синами переселюся до іншого краю. Але достеменно я ще не можу нічого сказати.
Він говорив дуже категорично, і, здавалося, думки в нього мінливо сновигали. З цікавістю я спитав:
— А ти заговорив з ним на горі?
Симон Киринейський подивився на мене, як на божевільного, й відбуркнув:
— Як би я насмілився з ним заговорити? Мені було досить, що я побачив його.
Несміливо я мовив:
— Ті одинадцятеро не хочуть нічого знати про мене. Петро заборонив мені навіть говорити про нього, бо я римлянин.
Проте Симону Киринейському було до цього байдуже.
— Доживши до мого віку й зазнавши стільки поневірянь, як я, вони зрозуміють краще, — запевнив він. — Вони — лише люди, а безвадних людей не буває. Але нетямущі й прості чоловіки заподіюють менше шкоди, ніж розумні й честолюбні, опинившись на відповідальному посту. Мені досить, аби лиш вони не цілком приховали його спадок. Ні, далеко не заїдеш, якщо царство триматиметься лише на тих одинадцятьох. Але й це краще, ніж якщо за спадок сперечатимуться законники. Мабуть, вони виростуть, щоб відповідати тому, що їм призначено. Таке й раніше траплялося.