Я гірко пожалкував за свою необачність і попросив:
— Вибач мені, Симоне Киринейський. І хто я справді такий, щоб тебе вчити? Ти сам запитав у мене поради, і я мав необережність відповісти, хоч напевно я розумію не більше за тебе чи, можливо, розумію менше, адже ти старший і досвідчений. Шукай його царство по-своєму. А я намагатимусь шукати по-своєму.
Неуважно Симон Киринейський простягнув мозолисте ручище й погладив щоку Міріні, яка все ще сиділа на міському камені.
— Була б у мене донька… — поремствував він. — Я завжди хотів доньку. Може, я був би лагідніший, якби, крім синів, у мене народилася й доня.
З подивом він утупився у свою руку. Було вже темно, і перед будинками засвічувалися лампи.
— Ми знову багато наговорили, — сказав він. — Що більше ми говорили, то неспокійніше ставало мені на душі, але мені досить було лиш торкнутися щоки твоєї доньки, й голова вже не болить і мені добре.
— Вона не донька мені, я все ж не такий старий, — заперечив я. — Вона — моя сестра Міріна і не розуміє твоєї мови.
— Вона, певно, була з тобою на горі, — здогадався Симон Киринейський, сонно видивляючись на свою руку. — Я відчув це в ній, коли торкнувся її щоки рукою. В тобі я такого не відчув, коли ти йшов на мене і вхопився за мій лікоть. Від неї в мене ввійшов спокій, і я вже не переймаюся дрібницями. Не треба було слухати твоє розумування, а треба було торкнутися рукою щоки твоєї сестри.
Це здалося мені несправедливим, але я не хотів сперечанням порушувати його спокій, якщо йому справді стало спокійно з того, що він погладив Міріні щоку. Я лише почувався змученим, немов саме говоріння зморило мене більше, ніж цілоденний похід. Тому я хотів іти собі далі на курорт, утім Симон Киринейський пішов нас проводжати, взявши Міріну за руку, тож ми крокували втрьох з Міріною посередині, тримаючись за руки. Коли ми дійшли до освітленого заїзду, він конче захотів пригостити нас вечерею. Заїзд був таким, у якому вільнодумні юдеї й погани трапезували спільно з однієї чашки.
Отож ми разом поламали хліб і разом поїли риби й салату, і ніхто не висловлював осуду, що Міріна харчується з нами. А ще Симон Киринейський звелів розвести нам вина, хоч сам пив лише воду. Очі в Міріни проясніли, на її худих щоках виступив рум’янець, та й я відчув, як добра їжа й вино п’янять моє тіло. За трапезою Симон Киринейський говорив геть не так, як раніше, і лагідним голосом. Щоб позабавляти нас, він грецьким киринейським діалектом розповів нам оповідь:
— На другому боці світу є могутнє царство, з якого до Риму привозять шовк. Воно розташоване так далеко, що шовковий шлях тягнеться через багато земель, і надходження шовку до Тира триває аж два роки. У Римській імперії земля руда, а ось у царстві шовку земля жовта, і шкіра в його мешканців теж жовта. Це не вигадка, адже я сам зустрічав у Тирі жовтошкірого чоловіка, і жовтизна не була викликана хворобою; він запевнив, що в нього на батьківщині всі люди жовті від крайки волосся до пальців на ногах і що його край — могутніший за Римську імперію і такий цивілізований, що порівняно з ним грецька цивілізація — це варварство. Либонь, він перебільшував переваги батьківщини, адже сам був вигнанцем. Він розповідав — і такі самі запевнення я чув від інших бувалих мандрівців, — що в його краї народився новий цар, який занапастив старого царя і назвав себе сином неба. Він змінив старий лад у царстві й проголосив край спільним для всіх, і ніхто вже не мав права володіти землею — кожен мусив обробляти спільну землю, а цар дбав про те, щоб кожен мав на прожиток за власною потребою. Відтоді минуло не так багато часу, бо цар устиг поорудувати двадцять років, а лише кілька років тому до Тира дійшла звістка, що селяни повстали й повалили його, а новий правитель повернув старий лад. Той вигнанець одразу виїхав з Тира, щоб повернутися в рідний край, у якому перед появою біснуватого царя був на високому посту.
— Звичайно, в цьому всьому є багато вигадки, — вів далі Симон Киринейський. — Наприклад, той жовтий чоловік стверджував, що в його краї весь шовк виробляють хробаки, тож людям досить лише збирати нитку і ткати з неї тканину. Але я багато думаю про того сина неба і вигаданий ним божевільний лад. Така сама зміна може статися в Римській імперії, адже дедалі більше землі скупчується в руках лічених людей, а всі решта — лише раби й наймити. Таж тоді великій масі людей буде геть байдуже, чи земля спільна для всіх і її обробляють державним коштом, а чи нею приватно володіють лічені особи. Тому коли я розмірковую про Ісуса Назарянина, в мене з’являється лячна думка, що він, як цар, має намір утілити на землі такий самий лад, щоб ніхто вже не мав нічого власного, а все було би спільне. Але небезпеки і неможливість такого способу життя лише колишній раб може цілковито збагнути. Раб теж мусить мати щось власне, хай яке маленьке, щоб він здужав жити. У Кирені раб, бувало, пишався навіть своїми кайданами, якщо вони були більші й важчі, ніж у інших. Хай там як, а мені стає легше на душі, коли я розумію, що царство Ісуса Назарянина — не з цього світу. Якби він прагнув такого ладу, він народився би Римським кесарем, а не юдейським царем.