Він волів бути ввічливим, підійшов до мене і взагалі попросив вибачення за колотнечу. Висловив сподівання, що я помітив, наскільки легко він її припинив. Проконсул забороняє убивати юдеїв, якщо це не конче треба. А звичайних протестувальників не хочеться навіть брати під арешт, бо їх завжди починають супроводжувати гамірливі юрби, що врешті стають табором під брамою фортеці, кричать і ворохоблять. Узагалі треба уникати безладу, а надто під час юдейських свят. Такою сформувалася політика Понтія Пилата відтоді, як він спочатку випробував методи з вищим рівнем насильства і лише мав із цього прикрощі, ба навіть нагінку від кесаря. Наостанок центуріон мовив:
— Мене звати Аденабар. По закінченні цього завдання я залюбки проведу тебе до фортеці, а там ти постанеш перед лицем проконсула, коли я рапортуватиму йому. Наодинці тобі недобре йти до міста. Оті негідники бачили, як ми перемовлялися, і те, що ти не юдей. Будуть лише неприємності, якщо вони відлупцюють тебе чи вб’ють римського громадянина. Тоді доведеться починати розслідування і карати їх, а в цьому клятому місті сто тисяч хованок.
Він реготнув і поспішив пом’якшити свої слова:
— Тож уникаймо зайвої мороки, а крім того, мені подобається твоє лице, і я шаную вчених людей. Я й сам умію читати й писати, хоч латину знаю слабко. Щоправда, у фортеці тісно, але ми конче знайдемо для тебе гідний постій.
На пояснення він іще додав, що проконсул скромний у звичках і, буваючи в Єрусалимі, вдовольняється розташуванням у фортеці Антонія в гарнізонному приміщенні. Збудований Іродом величний палац був би, щоправда, куди розкішнішим місцем для мешкання, однак залога настільки мала, що проконсул, навчений прикрим досвідом, не хоче розпорошувати її на два пункти. Антонія — неприступна фортеця, яка панує над територією храму. А на його зовнішньому подвір’ї завжди починаються всі заворушення.
Він показав великим пальцем позад себе на труп, що висів на хресті, засміявся вголос і розповів:
— Одним із найвеселіших видовиськ, які я бачив у житті, було те, коли отой пророк Ісус сплів із мотузків батіг, повиганяв торговців голубами з зовнішнього подвір’я храму й поперекидав столи міняльникам. Того разу старшина не наважилася перешкоджати йому, бо його супроводжувало багато прибічників. Коли він їхав до Єрусалиму на віслюку, заворожені юрби людей простилали свою одежу на його шляху, махали пальмовими гілками й славили його як Давидового сина. А більше ніяк вони не зважувалися показувати, що вважають його царем. Відомо, що він справді був родичем Давида і з боку батька, і з боку матері.
Аденабар обережно кивнув головою в напрямі жіночого гурту, що лишився на схилі пагорба, і теж зазначив:
— Там його мати.
Після того як натовп порозходився, жінки попадали на землю, наче знеможені надсильною мукою. Проте вони вже не ховали облич, а зводили їх у напрямі хреста. І мені не доводилося гадати, хто саме його мати. Вона була ще не стара жінка, і тієї хвилини її обличчя здалося мені найгарнішим жіночим обличчям, яке я будь-коли бачив. У ньому, навіть закам’янілому з горя, виднілося щось ясне і водночас неприступне, немовби та жінка вже ніколи у своєму житті не скаже ані однісінького марного слова. Вона не мусила доводити, що належить до царського роду. Про це свідчило її обличчя, хай вона й мала такий самий простий убір, як і ті інші селянки.
Я би волів, щоб ті, хто її супроводжував, вивели її звідти, я би хотів піти втішити її і сказати, що її син помер і вже не страждає. Але таким по-аристократичному гарним і замкнутим у горі було те обличчя, що я не вважав для себе можливим підступитися до неї. Поруч із нею на землі лежала ще одна жінка, палке обличчя якої безупинно здригалося, а очі видивлялися на хрест, немов вона й досі не цілком розуміла, що сталося. Третя жінка була старшою. В її суворому юдейському обличчі виднілося більше гніву й розчарування, ніж горя. Здавалося, вона до останку чекала на диво і ще не могла пробачити, що нічого не сталося. Решта жінок були трохи позаду.
Мій погляд повернувся до матері царя Ісуса, і я задивився на неї, мов зачаклований, аж не чув, що саме балакав Аденабар. Лише коли він торкнув мене за лікоть, я вивільнився від чарів. Він сказав:
— Я відбув своє завдання і не хочу більше лишатися в цьому похмурому місці. Нехай юдеї самі знімають трупи, якщо не хочуть, щоб вони висіли на дереві в Шабат. Це вже не наша, римлян, справа.
Утім, він лишив іще кількох своїх вояків пильнувати за хрестами. Гадаю, сам він пішов звідти з метою допомогти катові, адже той не наважувався повертатися до фортеці в супроводі лише парної охорони. Приятелі розбійників цілком могли чатувати на нього десь на шляху. Дорога спорожніла, і біля брами вже не було товкотнечі. З міських будинків пахтіло печеним м’ясом аж до пагорба, але я далебі не відчував голоду.