— Навідуйся принаймні до Кесарії, — спокушала Клавдія Прокула. — Це нове й культурне місто, і воно куди розкішніше за Тиверіаду Ірода Антипи. Звідти відпливають кораблі куди лиш захочеш. І ти міг би також дістати поради, які допомогли б тобі зробити щось зі своїм життям. Гарних юдейок чи маленьких дівчат-грекинь стане з часом недосить римлянину для життя.
Міріна несподівано поклала край розмові тим, що спокійно підвелася з сидіння й красненько подякувала Клавдії Прокулі за виявлену їй честь. Далі вона так само спокійно зацідила мені долонею спершу по одній, а тоді по другій щоці, вхопила мене за руку й повела надвір. У дверях вона обернулася й мовила:
— Вельможна Клавдіє Прокуло, не переймайся, куди поїде Марк і що він робитиме зі своїм життям. Я, Міріна, подбаю про те, щоб ця вівця не занапастилася.
Одинадцятий лист
Марк Мезентій Манілліан вітає колишнього Марка.
Попередній мій лист лишився недокінченим, і я вже не писатиму його далі. Цього листа я не адресую Туллії, бо в цьому вже нема жодного сенсу. У тайнику душі я знав, іще коли писав попередні листи, що я не призначав їх Туллії. Самé ім’я дратує мене і робить моє колишнє життя відразливим. Та й заради Міріни я теж не хочу адресувати цього листа Туллії.
Тому я вітаю лише себе колишнього, щоб пізніше, по багатьох роках, я міг би пригадати все таким, як воно зі мною відбулося. Час і віддаль розвіює події, пам’ять меркне, і, попри все бажання, людина пам’ятає не те, що було. Уже коли я пишу ці листи, мене муляє думка, що я пам’ятаю щось не те, перебільшую чи додаю відсебеньок. Але роблю я це не свідомо. Так само на допиті в суді правдиві свідки під присягою розповідають про те, що бачили і спізнали, по-різному.
Для мене тим важливіше писати, що мені заборонено говорити. І навіть про його царство я можу проповідувати хіба ось що: я бачив, як він умирає, і на власні очі бачив його воскреслим настільки неспростовно, що ніколи не зможу в цьому сумніватися. Але й це розповідати мені заборонено, бо я не юдей і не обрізаний.
Тож якщо хтось інший, краще обізнаний з таїною царства, розповість усе по-інакшому, я визнаю, що він має рацію і знає більше, ніж знаю я. Моя розповідь придатна лише для мене самого, щоби ще на старості — якщо я до неї доживу — я пам’ятав усе з такою самою свіжістю, як іще пам’ятаю тепер. Тому я записую стільки даремного й непотрібного, що має значення лише для мене самого. Так само я писатиму й далі. Коли мине час, для мене буде доказом: якщо я так докладно пам’ятаю даремне і малозначне, то так само докладно я, мабуть, пам’ятаю важливе.
Пишучи, я хочу бути нічим не вкритим, адже, пізнаючи себе, я визнаю за собою непостійність і схильність до всього нового, і в мені нема твердості. Я марнославний, себелюбний і раб свого тіла, як каже Міріна, і в мені нема нічого, чим можна пишатися. Ось і тому мені бажано писати, щоб я пам’ятав, якщо колись запишаюся собою.
Мені наказано мовчати. Я скоряюсь цьому й відверто визнаю, що так воно правильно. В мені нема потрібної твердості — я в усьому як вода, яку переливають з посудини в посудину і яка кожного разу покірно набуває форми нової посудини. І лишатися б мені бодай прозорою водою, а то ж уся вода з часом каламутніє і псується. Якщо я вже лишень застояна вода, я перечитаю все, щоби згадати, що я дістав змогу відчути його царство.
Чому саме мені, чужинцю, трапилося стати свідком його воскресіння і спізнати його царство? Цього я не знаю. Ще маю я в душі певність, що все це не даремно відбулося саме зі мною. Але, знаючи себе, я передчуваю, що моя певність згодом розсиплеться.
Утім, як би я через свою слабкість не занапастився в цей безрадісний час скепсису й насолоди, а пророцтво, яке сказав мені самотній рибалка вночі на березі моря, стало для мене добрим пророцтвом. Хоч як це могло статися — цього я не розумію. Це лише хистка надія, адже людині важко жити без надії. Ті інші — так казково багаті, а я бідний порівняно з ними. Але в мене є Міріна. Може, її дали мені для надії, бо в ній є твердість, якої бракує мені.
Міріна, щоправда, каже, що це мене дали їй, щоб вона пасла мене за відсутності кращого пастиря, хоч це потребує від неї багато терпіння. Я пишу це в Єрусалимі, куди вона знагла припровадила мене тоді, але завдяки їй я, пишучи, ще повертаюся на тиверіадський курорт.
І я вже не в змозі пояснити, що ж, власне, спричинило нашу сварку, адже все ж таки ми мали в собі таку велику радість. Певно, то було через Клавдію Прокулу. В усякому разі Міріна втратила самовладання, дала мені ляпаса і потягла мене за руку геть від Клавдії Прокули.