Наскільки пам’ятаю, вона, коли ми поверталися в наш покій, пояснювала так: що більше вона бачить вельможних жінок, то впевненіше почувається, бо вона яка є, така є, і не вдає з себе якусь іншу. В покої вона марно шукала свій старий одяг, щоб зараз же піти геть від мене. Я не стримував її, бо був ображений, і вона говорила зі мною так уїдливо, що з нею могла позмагатися лише Туллія в найгірші свої хвилини.
Від мого самовдоволення небагато що залишилося через неї. Вона стверджувала навіть, що я зрадив Ісуса Назарянина перед Клавдією Прокулою, погоджуючись слухати її порожню балаканину. Вона навіть не повірила у правдивість сну Клавдії Прокули. Я взагалі не розумів її, адже до того вона була така мовчазна і сумирна. Я подумав, що, мабуть, вона показала себе тоді зі справжнього боку і раніше я в ній помилявся.
Настільки єхидно і влучно вона зазначала мені всі мої вади, що я подумав, що в неї вселився демон. Бо інакше як би вона з такою провидливістю говорила про мене, і то таке, чого вона ніяк не могла про мене знати. Коротше кажучи, вона так оббила мені пір’я, що на мені не лишилося необскубаного місця, і в усьому, що вона казала, була якраз така міра правди, що я мусив її слухати, хоч подумки вирішив, що більше ніколи в світі не скажу їй жоднісінького слова.
Урешті вона, заспокоївшись, сіла й обхопила голову руками, споглядала перед собою й мовила:
— Отакий ти, виходить. Я вже вирішила йти від тебе, і так тобі було б і треба, якби я залишила тебе напризволяще. Але заради Ісуса Назарянина я не можу кинути тебе, коли вже він полишив тебе на мене. Поправді, ти в цьому світі — як вівця поміж вовками і не можеш постояти за себе. Тебе в одну мить зіб’ють зі шляху. І я терпіти не можу, коли бачу, як ти прицмокуєш, згадуючи оту Туллію і свої колишні розпусні походеньки. Ану мерщій сховай назад у калитку оту золоту каблучку зі свого великого пальця.
Вона навіть підійшла, щоб обнюхати мене, і повинуватила:
— Ти смердиш, як александрійський повійник. Мені твоя голова була б миліша вся в реп’яхах, аніж отак завита. Поправді, я би пішла від тебе, якби все ж таки не ходила тоді разом з тобою галілейськими стежками і не бачила, як ти спроможний ковтати порохню і обтирати піт з чола, не жаліючись, що в тебе стомилися ноги.
Отаке вона мені казала, поки в неї не скінчилися слова. Я не спускався до того, щоб відповідати їй, і не хотів навіть дивитися на неї, бо вона казала багато правди про мене. Я не маю охоти навіть писати все, що вона про мене наговорила, адже мої слабини найкраще помітні з написаного мною, хоча, пишучи, я цього не розумію.
А наостанок вона сказала:
— Подивися на себе збоку й подумай, чи правда те, що я кажу, чи, може, я перебільшую. Сама я не хочу більше мешкати з тобою в одному покої.
Вона пішла геть і грюкнула за собою дверима так, що аж затрусився будинок. За якийсь час прийшов зніяковілий слуга, щоб забрати з кімнати її речі, але я не хвилювався за неї. Я знав, що господар заїзду напевно влаштує їй інший покій, адже її приймала була Клавдія Прокула.
Обміркувавши все, що сказала про мене Міріна, я дуже занепав духом, але потім почав записувати все, що сталося. Про неї я писав якомога справедливіше, намагаючись не домішувати туди свого роздратування. Багато днів поспіль я писав за завісками у своєму покої, і навіть їжу звелів приносити туди. Якось раз зайшла Міріна і сказала, що подасться до Тиверіади, щоб замовити грецький надмогильний камінь на могилу брата. Другий раз вона прийшла розповісти, що мене шукає Натан, у якого з собою віслюки. Але я затявся і не казав їй нічого. Лише показав жестом, що не хочу, щоб мене турбували під час писання.
Після того Міріна вже не приходила питати в мене дозволу кудись податися. Аж згодом я дізнався, що вона завітала до Марії Магдалини. А ще вона побувала в Капернаумі в супроводі Натана.
Пишучи, я не рахував дні. Час поплутався в мене так, що я писав і ночами, коли сон не йшов на очі. Нарешті роздратування в мені попустило, і, поринаючи в сон, а вранці прокидаючись, я думав про Міріну і про те, що вона про мене казала. Я подумав, що, певно, вже пора було комусь сказати мені оте все про мене. Час від часу я бував тихий і покірний у серці своєму, але потім знов напливала пиха, заповнюючи мене всього, і я здавався собі чудовішим за інших.
Нарешті якось уранці, коли я ще спав, я почув, як до покою заходить Міріна. Я відчув, як вона дивиться на мене, гадаючи, що я все ще сплю, а далі я відчув, як вона обережно гладить мені волосся. До мене від самого її дотику повернулася радість, і мені було соромно, що я на стільки часу знечулив себе. Але я хотів побачити, як вона поводитиметься зі мною. Тому я лише перевернувся на ложі й удав, що повільно прокидаюся. Коли я розплющив очі, Міріна відсахнулася від мене і неласкаво заговорила зі мною, кажучи: