— Безперечно, це добре, що ти посвятився в мовчання, Марку. Так ти не казатимеш дурниць і не нашкодиш нікому, що б ти там не виливав чорнилом на ті свої сувої. Але тепер ти мусиш вставати. Ті сорок днів минулися ще багато днів тому, і нам негайно треба вирушати до Єрусалиму. Натан чекає внизу з віслюками, тож збирай речі, сплати рахунок і йди за мною. В дорозі ти можеш і далі дутися так само, як і тут, у зачиненій кімнаті за завіскою.
— Міріно, — попросив я, — пробач мені, що я такий, який є, а ще пробач за все погане, що я за час мовчання передумав про тебе. Але що мені робити в Єрусалимі? Не знаю, чи стерплю я, що ти вирішуватимеш, куди мені йти і звідки приходити, як ти це хочеш.
— Про це ми теж можемо порозмовляти в дорозі, — сказала Міріна. — Наближається юдейське свято колихання снопа, і до Єрусалиму прямує багато люду. Поквапся.
Власне кажучи, її пропозиція не здивувала мене. Під час писання в мені зринуло бажання побачити ще — а що ж відбулося з Ісусовими учнями в Єрусалимі. Раптовий від’їзд не суперечив моєму настрою, адже я стомився від писання й мовчання. Дивлячись на Міріну, я вже не міг стримати радість, а схопив її в обійми, міцно притис до себе, поцілував її в щоки й вигукнув:
— Та, хоч як неласкаво говори зі мною! Все одно я думаю, що ти бажаєш мені добра. У мене ввійшла радість, коли щойно ти гладила рукою мені волосся, гадаючи, що я ще сплю.
Міріна намагалася спершу стверджувати, що це мені просто приснилося. Але потім розтанула, поцілувала мене й мовила:
— Я тоді єхидувала з тобою, але мені треба було виговоритися. Ти мені до вподоби саме таким, який ти є, — головне, щоб ти сам зрозумів, що ти такий, який є, і не уявляв себе кимось іще. Я б не хотіла, щоб ти ставав інакшим, і ніколи б не говорила з тобою так безжально, якби не знала, що ти мені дуже подобаєшся. Вирішуй сам, куди тобі йти і звідки приходити, — головне, щоб ти негайно вирішив їхати зі мною до Єрусалиму.
— Я палаю бажанням бути в Єрусалимі, — квапливо запевнив я. — В мені давно жевріє відчуття, що все ще не скінчилося. А куди ще мені їхати? Я не маю такого місця, яке міг би назвати домівкою, і таким чужинцем я став на світі, що до всіх земель мені байдуже.
Міріна рукою торкнулася мого чола й грудей і мовила:
— Я теж чужинка на світі. Його царство — єдина моя домівка, хай я і мало про неї знаю. Він доручив тебе мені. Тому я хочу бути міцністю у твоїй слабкості, твоєю подругою й сестрою і ким лиш захочеш, і твоєю домівкою і в добрі, і в погані дні.
Я теж торкнувся її чола й грудей і ще раз поцілував її. Потім ми швидко зібрали мої речі, і я вбрався в дорожній одяг. Аж коли я сплачував рахунок, мені стало зрозуміло, наскільки цінним закладом уважав свій будинок господар грецького заїзду. Він би забрав у мене і мої гроші, і мою калитку, і навіть цього б не вистачило, якби мені не допомогла Міріна, яка показала йому, де він схибив у підрахунках. Я зрадів, побачивши на подвір’ї Натана й знайомих віслюків, і ми рушили в дорогу, не витрачаючи час на зайві розмови.
Про дорогу мені марно ще щось розповідати, але ми попрямували через Самарію, щоб уберегтися від спеки Йорданської долини і уникнути галілеян, які сходитимуться на свято колихання. Завчасно, перед Шавуотом, ми прибули до Єрусалиму Сихемською дорогою. Коли я знову побачив храм, місто і розпинальний пагорб, мене пройняли такі дрижаки, що я мало не впав з віслюка. Я спішився на дорогу, і все тіло моє й далі трусилося так, що я вже було подумав, що захворів на пропасницю. В очах у мене потемніло, зуби цокали, говорити я спромігся лише з загикуванням, і мені здавалося, немов наді мною залягла величезна хмара, ось-ось готова вибухнути блискавками. Але небо було безхмарне.
Напад швидко минув, і голова моя не була гаряча, коли Міріна помацала мені чоло. Але на віслюка я вже сідати не зважився. Волів іти пішки. Ми зайшли в місто крізь смердючу Рибну браму, і легіонери нас не зупиняли — я відкрито ніс меча на поясі й сказав, що я громадянин. До міста напливав люд, тож вони не мали змоги перевіряти всіх.
Дрібний крамар-сирієць Карантес радісно привітався зі мною, та й я зрадів, побачивши його бородате лице і хитрі очі. Зате дивлячись на Міріну, він то заплющував, то знову розплющував очі й урешті мовив:
— Ох і схудла ж ти від тягаря дороги, Маріє з Беріту! В тебе змінився колір волосся й очей, а ніс покоротшав. Галілея — це далебі край чаклунів, і я починаю вірити тому, що звідти розповідають.