Думаю, він це сказав просто жартуючи, щоб подражнити мене, але Міріні його жарт не сподобався.
Ми мусили розлучатися з Натаном й відпускати його назовсім. Він почав, чухаючи голову, звітуватися переді мною за мою калитку. Коли я хворів на курорті, він зробив так, що віслюки працювали мені на користь в Капернаумі. Він відзвітувався мені про гроші й не захотів нараховувати собі нічого, крім поденного. На догоду йому я акуратно все прийняв за його обрахунками, але врешті сказав:
— Ти гарно мені служив, добрий слуго. Я не хочу ображати тебе, пхаючи тобі гроші назад, але візьми собі принаймні оцих чотирьох віслюків на згадку про мене.
Натан з охотою дивився на віслюків, дуже знітився й не погодився, кажучи:
— Мені не вільно мати ніякого майна, крім того, що мені потрібно для життя. Я радітиму, маючи змогу роздати біднякам їхню частку з того, що я заробив, служачи тобі. Так я збиратиму собі скарб у царстві. Але чотири віслюки для такого, як я, — це цілий статок. Я постійно тривожитимуся за них, боятимуся, що їх поцупить злодій чи котрийсь із віслюків захворіє. Цим моя душа відвернеться від важливого до менш важливого, і я втрачатиму себе в міру того, як прикипатиму нею до віслюків.
Його слова приголомшили мене. Я не вгавав:
— Хай там як — візьми віслюків, Натане. Вони покірно служили нам у добрій подорожі, і я не можу змиритися з думкою, що їх продадуть чужим. Багато хто знову прямує з Галілеї до Єрусалиму справляти свято жнив. Серед них є слабкі й жінки. Подаруй віслюків посланцям Ісуса Назарянина. Ті святі чоловіки найкраще знають, як використати віслюків на потребу слабким, і напевно не сваритимуться через них між собою.
Моя пропозиція сподобалася Натанові. Він пустив усмішку й мовив:
— І справді, дозвольмо цим сірим віслюкам послужити його власним своїм. Так буде добре.
Але ще він завагався й запитав:
— Хочеш, я повернуся розповісти тобі, якщо дізнаюся, що з ними відбулося щось значуще?
Я труснув головою:
— Ні, Натане, я вже не хочу шпигувати й розпитувати про справи, від яких мене відлучено. Якщо мені судилося щось дізнатися про них, я й так дізнаюся. Тобі не треба перейматися за мене. Просто дбай про те, щоб у тебе був скарб у царстві.
Ми розлучилися. Захід сонця зробив повітря фіалковим, і я пройнявся зажурою, хоч зі мною була Міріна. Я не хотів навіть зводити очей на дивовижний юдейський храм, а коли повечоріло, мене огорнуло те саме примарне почуття, що й перед моїм від’їздом з Єрусалиму до Галілеї. Велике місто знову було переповнене людьми, і не лише з Юдеї та Галілеї, а й з усіх країв, де мешкає юдейська діаспора.
Незважаючи на це, мене заполонила порожнеча в гостьовому шатрі сирійця Карантеса на даху його будинку. Було таке відчуття, немов над містом здригається безмежна сила. Мені по-лячному здавалося, ніби вона може захопити мене у свій вир і відірвати мене від землі, і я зникну, мов іскра на вітрі. Пойнятий передчуттям, я міцно стиснув Мірінину руку в своїй руці. За якийсь час вона поклала руку мені на шию, і ми сиділи одне біля одного в дедалі темнішій кімнаті. Я вже не був наодинці і не хотів бути наодинці.
Потім сирієць Карантес приніс до покою засвічену лампу. Але бачачи, що ми сидимо отак одне біля одного, він стишив голос, покрокував навшпиньках і не почав звично для себе розбалакувати, як, мабуть, намірявся. Він лише спитав, чи не хочемо ми їсти, але ми обоє заперечливо похитали головою, і мені здавалося, що шматок не полізе мені в горло в цьому душевному стані. Він не почав нас упрохувати й повірив нам.
Присівши на підлозі перед нами, він дивився на нас при світлі лампи, поблискуючи очима, і в його погляді геть не було насмішки, а радше страх і повага. Нарешті він покірно спитав:
— Що з тобою, пане мій Марку? Що з тобою сталося, і що вас обох мучить? Мені коле в усьому тілі, коли я дивлюся на вас. Немовби насувається гроза, хоч видно зорі. Коли я ввійшов до покою, здавалося, ніби ваші обличчя блищать у темряві.
Однак я не міг відповісти йому, та й Міріна не відповіла. За якийсь час він підвівся й викрався з кімнати, схиливши голову.
Ту ніч ми спали разом. Я неодноразово прокидався і щоразу відчував Міріну біля себе й не боявся. Крізь сон я відчував, як вона не один раз за ніч торкала рукою моє обличчя, і розумів, що й вона відчувала мою близькість і не боялася.
Наступний день був юдейським Шабатом. Ми бачили, як великі маси народу підіймаються до храму, але ми нікуди не йшли з покою. Ну, щоправда, ніщо б не завадило нам піти до міста й роздивитися довкола, адже нас не зв’язував юдейський закон про кількість кроків у Шабат. Однак ні я, ні вона не відчували бажання виходити з кімнати. Часом ми перемовлялися, щоб почути голос одне одного. Міріна розповідала мені про своє дитинство, і ми називали одне одного на ім’я, бо моє власне ім’я стало в Міріниних вустах милим для мене, а Міріна раділа своєму імені, коли я вимовляв його вголос.