Отак ми тихого дня в Єрусалимі повільно приросли одне до одного, щоб разом проживати наше життя. Це для мене велике милосердя, адже наодинці мені було би важко жити далі, хоч я ще не зовсім розумів, як багато мені було подаровано, коли незнайомий рибалка послав мене шукати Міріну в тиверіадському театрі. І того дня ми не сказали жоднісінького поганого слова одне одному, а ввечері попоїли разом і вдосвіта прокинулися в день юдейського Шавуоту.
Щойно я прокинувся, у мене з’явилася страшенна тривога. Я мусив ходити назад і вперед по кімнаті, все тіло трусилося, й мені було холодно, хоч заносилося на гарячий день. І я не заспокоївся, хоч Міріна торкнулася рукою мого чола й погладила мені щоки, натомість я винуватив її, кажучи:
— Навіщо ми, власне, прибули до Єрусалиму, і що нам тут робити? Це не наше місто, а їхнє, і цей святковий день — не наш святковий день, а їхній.
Однак Міріна докоряла мені:
— Що тобі, терпцю не стає? Тебе, чужинця, покликали у свідки воскресіння. Хіба ти не маєш терпіння зачекати, щоб засвідчити ще, як справдиться для них обітниця? Вони готові чекати на це дванадцять років, а ти стомлюєшся за один день.
— Не знаю, що їм обіцяно, і я тут ні до чого, — нетерпляче сказав я. — Я вдячний за те, що отримав. Цього вистачить мені для життя. Навіщо мені просити більшого, коли я вже дістав змогу спізнати таке, за що мені можуть позаздрити царі й князі?
Однак Міріна вперто твердила:
— Якщо його розіпнули на хресті і він страждав, помер і встав із могили в цьому місті, це місто мені до вподоби, хай мені й доведеться чекати дванадцять років.
Проте через мій розбурханий неспокій мені не сиділося на місці. Сумбурно я міркував, чи не піднятися мені у фортецю Антонія, щоб побачитися з центуріоном Аденабаром, а чи, може, спробувати піти привітатися з Симоном Киринейським або розшукати книжника Никодима. Врешті я запропонував:
— Ходімо принаймні надвір з цієї гнітючої кімнати. Я мушу зустрітися зі своїм банкіром Аристеном, щоби звірити з ним рахунки. Він напевно у своїй господі, адже такий святковий день — найкращий ринковий час для нього.
Нічого проти цього Міріна не мала. Ми вийшли на вулицю, та коли зійшли догори провулком на відкритий простір, моя тривога так шалено зросла, що здавалося, ніби мені розпирає груди, а ребра хочуть відірватися від тіла. Мені довелося зупинитися, щоб відсапатися, тримаючись за Мірінину руку.
Я подивився на небо, але воно було погідне й немов укрите тоненьким димом, а тому сонце світило червонясто. Ознак бурі видно не було, і день стояв не гарячіший, ніж зазвичай цієї пори року по завершенні жнив. Тому я не міг зрозуміти своєї тривоги і хвилювання.
Я змусив себе вгамуватися і, щоб догодити Міріні, повів її догори до храму на поганське зовнішнє подвір’я й на ґанок, де буяли торгівля та обмін грошей, хоч було іще дуже рано. Ми крокували, взявшись за руки, а коли вийшли, я ще повів її на східний бік храму, щоб показати їй коринтянську мідну браму, яку юдеї вважають дивом світу. Але біля муру вже чувся сморід водостоку з Кедронської долини, яка тоді, як я ходив там після Песаху, була ще чиста по зимових дощах. Тому ми завернули назад і попростували до Аристенової господи.
Щойно ми дійшли до форуму, як несподівано почули немовби дужий шум вітру. Звук був такий гучний, що багато інших людей теж озирнулися в бік горішнього міста. Жодного вихору чи хмари не помічалося. Утім дехто показував пальцем і стверджував, що бачив, як у горішнє місто вдарила блискавка. Але грому не почулося. Отой незвичайний шум вітру був чимось настільки надприродним, що раптом я згадав будинок, у горішній залі якого я побував; я потяг за собою Міріну й бігом подався в горішнє місто. Я бачив, як багато хто з цікавості поспішає в той самий бік, бо дивний звук розлягався над містом.
Народу зійшлося стільки, що у брамі старого муру виникла справжнісінька товкотнеча. Люди схвильовано штурхалися, щоби швидше пройти вперед, численними мовами гадаючи поміж собою, а що ж сталося. Дехто гукав, що в горішньому місті завалився будинок, а інші запевняли, що цей звук викликаний землетрусом.
Але великий будинок не розвалився. Його мури все ще височіли, німі, закриваючи в собі свою таїну. Довкола будинку зібралися сотні людей, і туди квапилися ще і ще, що побільшувало тисняву. Брама була відчинена. Я побачив, як учні Ісуса Назарянина виходять з будинку хитливими ногами, з блискучими очима й розчервонілими обличчями, немов вони п’яні чи в екстазі. Вони розходилися по натовпі, палко заговорюючи будь з ким, аж народ у страху відступався перед ними.