— Вони знову зібралися в горішній залі, як це вже неодноразово бувало, ті одинадцятеро і Маттій, якого вони вибрали жеребом, щоб їх стало дванадцять. І тут знагла зчинився шум із неба, ніби буря, і переповнив усю кімнату, в якій вони сиділи. І з’явилися їм язики поділені, немовби вогненні, і на кожному з них по одному осів. Їх сповнив Дух Святий, і вони почали говорити різними мовами, як ти сам чув.
Я запитав:
— Це те, що пообіцяв їм Ісус Назарянин, і на справдження цієї обіцянки вони чекали?
Марія Магдалина труснула головою і сказала:
— Принаймні ти чуєш, як Петро, не таячись, проголошує його перед народом Христом, а решта одинадцятеро стоять так само безстрашно довкола нього. Звідки б у них з’явилася оця сміливість і сила, якщо не від духа?
— Але він усе ще говорить лише до ізраїльського народу, — пожалівся я, мов дитина, в якої відбирають подарунок.
Тут, немов на потвердження цього, я почув, як Петро проповідує:
— Отож нехай увесь Ізраїлів дім твердо знає, що Господом і Христом учинив Бог його, того Ісуса, якого розіп’яли ви.
Забуваючи про себе й боячись за нього, я підвівся на ліктях і вигукнув:
— Зараз народ накинеться на нього й закаменує його!
Але нічого такого не сталося. Навпаки, натовп замовк і знерухомів, неначе Петрове звинувачення поцілило в серце цих людей. За якусь хвилину я почув нерішучі голоси, які питали посланців:
— Мужі-браття, що ми маємо робити?
Тоді Петро гукнув таким розгонистим голосом, що, здавалося, його чутно на весь Єрусалим звідси згори:
— Покайтеся, і нехай охреститься кожен із вас в ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, і дара Духа Святого ви приймете. Бо для вас ця обітниця, і для ваших дітей, і для всіх, що далеко перебувають, кого б тільки покликав Господь Бог наш.
Так проголосив він таїну царства, і я схилив голову, розуміючи, що він і досі навіть силою духу не помилував мене, а кликав лише юдеїв і адресував обітницю їм і тим, хто живе в діаспорі, обрізаний, тримається закону й поклоняється Ізраїлевому Богові. Так упала моя остання надія, якщо іще в тайнику душі я сподівався поєднатися з ними. Але знання про Ісуса Назарянина і про його воскресіння Петро не міг мені заборонити.
Бачачи мій сум, Марія Магдалина втішила мене:
— Він нетямущий і впертий чоловік, але віра його непохитна і, певно, він виросте, щоб відповідати тому, що йому призначено. Посилаючись на пророка Йоіла, він щойно проголосив останні дні, але, мабуть, усе ж таки ще не настав їхній час. Розлучаючись із ними на Оливній горі, він сам попереджав їх, кажучи, що не їхня справа знати час і добу, що Отець поклав у владі своїй. Упродовж сорока днів Ісус являвся їм і говорив їм про царство, але вони так мало зрозуміли, що ще на Оливній горі, перед тим як його забрала хмара, вони все ще торочили: «Чи не часу цього відбудуєш ти, Господи, царство Ізраїлеві?» Тож не втрачай надії, Марку.
Це було для мене новим, я натхненно слухав і запитав:
— А вони вже не таять від жінок, що з ними сталося і що за хмара забрала його?
— Вони вже не таять від нас нічого, — задоволено запевнила Марія Магдалина. — Таємницю тіла й крові у хлібі й вині вони відкрили на горі. Довкола них уже сто двадцять вірних. На сороковий день Ісус провів їх на Оливну гору, поблизу Віфанії, заборонив їм іти з Єрусалиму і наказав їм чекати на справдження обітниці, яку вони від нього почули. Іван водою хрестив, сказав він, а вас буде охрещено Духом Святим, і станеться це через кілька тих днів. Це охрещення вчинилося сьогодні, і щодо цього годі помилитися, адже в них є сила. А про хмару я знаю хіба те, що він, як вони дивилися, вознісся на Оливній горі, і туман забрав його з-перед їхніх очей. З цього вони зрозуміли, що він більше не показуватиметься їм. І я не хочу з ними сперечатися, але за мною лишається право всміхатися, коли вони повільно й кострубато намагаються висловити щось таке, правдивість чого я ще за його життя відчувала в серці своєму.
Коли вона це казала, я роздивлявся довколишні дерева на подвір’ї, на яких сріблилося листя, а також сходи до горішньої зали і її масивні дерев’яні двері, щоб навіки запам’ятати це видиво і ніколи його не забувати. Почуваючись знесиленим, я знову був тихий і покірний і подумав, що мені досить того, що я побачив це місце, в якому царство стало дійсністю.
Я встав на хитливих колінах і мовив:
— Я мушу йти, щоб не породити сварки й не турбувати святих чоловіків. Сила збила мене з ніг. Певно, вони вважатимуть це ознакою того, що мене завертають від дверей царства.