Ледве встигаючи переводити подих, він говорив до мене без упину. Я не міг не сказати:
— Я помічаю, що тепер ти своєю чергою фанатичніший, ніж я, через Ісуса Назарянина. Заспокойся, Аристене, і згадай рукописи. Якщо те, що роблять галілеяни, — від людей, з цього нічого не вийде і без твого переймання. Але якщо це від Бога, то ні ти, ні великий синедріон, ні жодна сила в світі не зможе їх здолати.
Гаряче дихаючи, він обміркував мої слова, але після того розсміявся, примирливо здійняв руки й вигукнув:
— І ти, римлянине, учиш мене досліджувати рукописи! Ні, не може те, що роблять ті неосвічені рибалки, бути від Бога. Не може, бо тоді не варто більше жити, і храм розвалиться. Звичайно, з того всього нічого не вийде. Бували й інші до них, які запевняли, що вони — щось, і от вони позникали. Неосвічені чоловіки не в змозі довго пророкувати, не заплутавшись у власних словах і не впавши в ними самими викопані ями.
Ось так заспокоївшись, він запитав, із чим я прийшов, і радо звелів своєму рахівнику підняти мій рахунок і виконати грошообмінні обчислення, від яких він вигравав. Я розповів йому, як добре його кореспондент у Тиверіаді зорганізував мої грошові справи, і він задоволено кивав, постукуючи тонким сувоєм-листом у руці. Простягаючи його мені, він сказав:
— О, ледь не забув. Оце залишили твоєму банкіру в Александрії, а він переслав його сюди для вручення тобі. Я не посилав його слідом за тобою на тиверіадський курорт, бо не знав, скільки часу ти там пробудеш, і боявся, що лист пропаде.
Похоловши зі страху, я роздер печатку й розгорнув короткого листа. З першого погляду я впізнав нервові та квапливі літери Туллії, бо вона писала власноруч. Ось що було в листі:
Туллія вітає облудного Марка Мезентія.
Виходить, не можна довіряти присягам жодного чоловіка? Не існує вже вірності? Хіба ти не божився, що чекатимеш на мене в Александрії, доки я владнаю свої справи у Римі і буду цілком належати тобі? Рим не був Римом після твого від’їзду, але розумними діями мені вдалося усталити своє становище. Але щó я чую, прибувши до Александрії після важкої морської подорожі, хвора й безсила? Злегковаживши своїми словами, ти подався до юдейського Єрусалиму. Повертайся негайно після отримання цього листа. Я мешкаю в заїзді Дафни поблизу порту. Буду рада знову побачитись. Але нескінченно я тебе не чекатиму. Я маю тут друзів. Утім, якщо ти хочеш іще подосліджувати юдейську філософію, як мені тут розповідають, мерщій пришли мені звістку, і я поїду за тобою до Єрусалиму. Гадаю, що я хутко розвію юдейську мудрість у тебе з голови. Отож приїжджай якомога швидше. Мені нетерпеливиться. Я надаремно палаю, чекаючи.
Від кожного слова моє тіло проймалося жахливим тіпанням. Щоби знову опанувати свого язика, я ще вдруге прочитав листа, а тоді запитав тремтливим голосом:
— Скільки часу цей лист чекав мене тут?
Аристен полічив на пальцях і висловив припущення:
— Може, два тижні. Ти мені вибач, але я не здогадувався, що ти пробудеш так довго в Тиверіаді.
Я згорнув листа назад у сувій і запхав його під хітон біля грудей. Я махнув рукою і сказав:
— Бог з тими рахунками. Зараз я неспроможний нічого лічити.
У крижаному страху я пішов з Аристенової господи й поспішив, немов тікаючи, назад до свого пристановища в гостьове шатро Карантеса, не наважуючись навіть подивитися довкола. Лист Туллії непередбачувано вдарив мені в найболючіше місце саме тоді, коли я вже гадав, що я вгамувався й упокорився.
На щастя, Міріна ще не повернулася. На якусь мить мене обпалила, немов велике полум’я, страхітлива спокуса залишити калитку для неї в Карантеса, втекти і поїхати навпростець до Александрії, щоб іще раз пообіймати Туллію. Погладжуючи пальцями її лист, я очима відчував її саму в кожній нервовій і квапливій літері, і тіло моє розпалилося від самої думки про неї.