Але водночас я був здатен і холодно покритикувати її. Для неї було характерно, що в першому рядку вона накидається на мене зі звинуваченнями. Таж я терпляче прочекав її рік в Александрії, а вона не подавала тоді ані найменших звісток про себе. Ну а що вона мала на увазі, коли зазначала, що їй вдалося усталити своє становище? Розлучення і новий шлюб, напевно. Таж жодному її слову не можна було вірити. Хвора й безсила після морської подорожі, вона не забула шкрябнути мене, згадавши, що має друзів в Александрії. В чиїх обіймах я б її виявив, якби туди поїхав? Туллія має з чого вибирати. Я — лише примха в її голові. У чому я принаймні міг бути абсолютно певним, то це в тому, що прибула вона до Александрії не лише заради мене — на це вона мала й інші причини.
У Туллії уособлювалося все моє колишнє життя, його насолода й порожнеча. Якщо я виберу Туллію, я навіки відмовлюся від пошуків царства, бо я знав так само достеменно, як і вона сама, що вона хутко зуміє розігнати з моєї голови всі інші думки, якщо я повернуся в могилу її насолоди. Думаючи про це, я ненавидів себе і свою слабкість з такою пекучістю, що, мабуть, ніколи раніше не ненавидів себе так само безутішно. Не тому, що я й досі жадав її, а тому, що мулявся й роздумував, чи не повернутися їй на поталу. То було найбільше моє приниження, бо якби я мав твердість, я не вагався б ані миті. Після всього, що я спізнав, і всього, що побачив на власні очі, мій вибір мав бути самозрозумілим. Геть від Туллії, геть від усього минулого! Таким слабким, таким сприйнятливим до спокуси був я, що гарячий вітер спогадів захитав мене, мов очерет, то в той бік, то в той.
Зіпрівши на чолі, я бунтував проти спокуси й ненавидів себе. Мені було так дошкульно соромно за себе, що я не хотів, аби мій сором побачив Ісус Назарянин. Незважаючи на це, я мусив затулити обличчя й молитися: «Не введи мене в спокусу, але визволи мене від лукавого. Заради твого царства». Більше я нічого не міг.
Тут я почув рипіння сходів і кроки Міріни. Вона відчинила двері й квапливо ввійшла до кімнати, простягаючи руки, немов щоб мерщій принести мені велику новину.
— Петро й Іван, — вигукнула вона, — Петро й Іван! — Але вона побачила вираз мого обличчя. Її руки впали, а лице втратило ясноту і стало негарним у моїх очах.
— Не говори мені більше про тих чоловіків, — з гіркотою заборонив я. — Я не хочу про них чути.
Вагаючись, Міріна підійшла на крок до мене, але не зважилася торкнути мене. Я навіть не хотів, щоб вона доторкалася до мене, а відійшов набік від неї, притулившись спиною до стіни.
— Допіру вони своєю силою уздоровили чоловіка, який був калікою від народження, біля коринтянської храмової брами, — намагалася розповідати Міріна, однак слова уривалися в її вустах, коли вона втупилася в мене розгубленим поглядом.
— Ну то й що? — відбуркнув я. — Я ніяк не сумніваюся в їхній силі. Але що мені до того? Надивився я на чудеса. Мене вони не хвилюють.
— Але ж Петро взяв його за руку і поставив на ноги з ложа, — розповідала Міріна, затинаючись. — І відразу його ноги й суглобці зміцніли. Весь люд у храмі схвильовано побіг на Соломонів ґанок. Там він стрибає і славить Бога перед народом, люди недовірливо обмацують його ноги, а Петро проголошує прощення гріхів.
— Який веселий цирк для юдеїв! — поглузував я.
Міріна вже не могла стриматися, а вхопила мене обіруч за лікті, трусила мене й запитувала зі сльозами на очах:
— Що таке з тобою, що з тобою сталося, Марку?
Знемилосерджуючи серце, я мовив:
— Поплач, поплач, Міріно. Це не єдині сльози, які тобі доведеться виплакати через мене. Це я вже розумію.
Міріна відпустила мене, швидко витерла сльози на очах і крутнула вузькою шиєю. Обличчя її з гніву спалахнуло червінем, вона тупнула ногою об підлогу й зажадала:
— Кажи зрозумілими словами. Що сталося?
Холонучи й відчуваючи гіркоту, я видивлявся на неї, на кожну рису, яка ще вранці була мені любою, намагаючись зрозуміти, що такого я побачив у Міріні. Крізь її обличчя я побачив сяйливі очі і млосне з насолоди лице Туллії, її горді вуста. Я показав їй листа й розповів:
— Я отримав листа від Туллії. Вона чекає на мене в Александрії.
Міріна довго видивлялася на мене. Її обличчя змаліло, а щоки повужчали в моїх очах. Потім вона спустилася навколішки на підлогу, схилила голову і, здавалося, молилася, хоч я не бачив, щоб у неї ворушився рот. У голові моїй усе немов завмерло, тож мені небагато що думалося. Я лише дивився на її золотисту голову, і звідкись мені сплило на думку, що досить лише зблиснути мечу, один удар — і голова скотиться на підлогу, і я стану вільний від Міріни. Думка була такою кумедною, що я реготнув.