Аж ось Міріна встала, не глянувши на мене, і почала збирати в купу мої речі й розкладати мою одежу. Спершу я зчудувався, потім злякався і врешті не міг не спитати:
— Що ти надумала? Навіщо ти збираєш мої речі?
Вона неуважно полічила на пальцях.
— Твій хітон і дорожній плащ — на пранні, — нагадала вона собі й аж тоді відповіла: — Ти ж наміряєшся рушати в дорогу. Ти ж наміряєшся їхати до своєї Туллії. Я виряджаю тебе в дорогу. Це моє завдання.
— Хто тобі сказав, що я наміряюся їхати? — емоційно вигукнув я, вхопив її за зап’ястки і змусив її облишити мої речі. — Я аж ніяк такого не стверджував. Я лише розповів про листа, щоб ми разом вирішили, що робити.
Але Міріна заперечливо труснула головою.
— Ні-ні, — запевнила вона. — У серці своєму ти вже прийняв рішення. Якщо я відраджуватиму тебе, в тобі лише виросте злість на мене. Щоправда, ти слабкий, і, може, нагадуючи тобі про царство, я змусила б тебе залишитись, але ніколи в житті ти б мені цього не пробачив. Тебе завжди гриз би сумнів, що заради мене ти полишив свою незамінну Туллію. Тому буде краще, щоб ти поїхав до неї. Ти не можеш лишити її в біді, коли вона чекає на тебе.
Я вухам своїм не повірив. Здавалося, Міріна вислизала від мене, і я би втратив єдину подругу, на яку міг покластися в цьому світі.
— Але, — затнувся я, — але… — Більше нічого я не спромігся сказати.
Урешті Міріна зглянулася на мене, подумала за мене і пояснила:
— Це те, з чим я не можу тобі допомогти. Ти сам мусиш прийняти рішення, і ти сам відповідатимеш за нього. — З сумною усмішкою вона подивилася на мене й вела далі: — Я полегшу тобі рішення. Їдь собі до своєї Туллії, дай їй обпалити тебе, поштрикати вогненними голками й понівечити тебе. Ти дещо про неї розповідав, і я здогадуюся, яка вона. Але я, звісно, колись попрямую за тобою і згодом підберу те, що ще лишиться від тебе, коли вона тебе кине. Ти можеш не боятися, що втратиш мене. Ісус Назарянин дав тебе мені. Їдь, якщо твоя спокуса настільки непереборна, що ти не можеш її приборкати. Певно, він пробачить тобі, як і я в серці своєму пробачаю, бо знаю тебе.
Доки вона так стримано говорила, мене дедалі глибше проймала нехіть повертатися до Туллії, і подумки я перебирав усі приниження й муки, яких вона мені завдаватиме для присмачення власної насолоди. Врешті я вигукнув:
— Та замовкни, божевільна Міріно! І ти мене виряджаєш у жертву жорстокій і ласій до насолод жінці? Такого би я про тебе не подумав. Хіба ти не мала б радше зміцнювати мене й допомагати позбутися своєї слабкості? Я вже тебе не впізнаю. Як ти можеш робити мені таке?
Роздратовано я вів далі:
— Я аж ніяк не вирішив у серці своєму їхати до неї — хоч ти так стверджуєш, — а сподівався на допомогу від тебе. І я не збираюся їхати до Александрії. Я просто міркую, як мені найкраще пояснити все їй. Певно, мені слід написати їй кілька слів. А то вона ще подумає, що я пропав у дорозі.
— А що, було би шкода? — тихо запитала Міріна. — Чи, може, твоя чоловіча доблесть конче потребує, щоб ти листовно принизив її повідомленням, що ти більше не хочеш нічого про неї знати?
— Туллія сама тисячу разів принижувала мене, — кисло ствердив я.
— А ти відповідатимеш злом на зло? — запитала Міріна. — Нехай вона краще гадатиме, що ти пропав безвісти. Цим ти не образиш її як жінку. Певно, вона має інших друзів і швидко втішиться.
Її здогад настільки влучив у ціль, що в мене штрикнуло на душі. Але це штрикання було вже лише таким, як це буває, коли торкаєшся язиком того місця, звідки щойно вирвали болючий зуб. Мене опанувало неймовірне відчуття звільнення, немовби я видужав від затяжної хвороби.
— Міріно, — сказав я. — Ти допомогла мені зрозуміти, що для мене нестерпна сама думка, що я втрачу тебе. Міріно, ти для мене не просто сестра. Міріно, боюся, що я кохаю тебе, як чоловік кохає жінку.
Мірінине обличчя знову почало світитися в моїх очах, немов лик янгола. Вона погарнішала в моїх очах, кажучи:
— Міріна і Марк, ми обоє. В серці своєму ти знаєш, що я для тебе — те, що ти лиш хочеш. Але ми мусимо вирішити, що ми робитимемо з нашим життям.
Обережно вона притягла мене за руку, щоб я сів коло неї, і почала говорити так, ніби вже багато над цим міркувала:
— Я маю в душі заповітне бажання, щоб його учні охрестили мене й поклали руку мені на голову в ім’я Ісуса Христа, Назарянина. Може, так я набуду сили з їхньої сили, щоб витримати це життя, а також матиму причетність до царства і духа, який вогненними язиками зійшов на них. Але я не юдейка, і ти теж не юдей. А проте вони без вагання охрещують і прозелітів праведності з різних земель, чоловіків, які дають себе обрізати і тримаються всього закону. І я чула, що бувають і прозеліти брами, богобоязливі, які не обрізаються, але відкидають ідолянство, не блюзнять, не проливають людської крові. У них заборонено кровозмішення, крадіжку і споживання тварини, яка задихнулася, і вони мусять жити праведно. Може, його учні погодяться охрестити нас як таких прозелітів брами, якщо ми щиро попросимо.