— Атож, атож, я знаю тебе. Твоїм батьком був отой лічозор Манілій, але, крім того, ти ще й належиш до славетного роду Меценатів. І треба ж було тобі так невчасно опинитися в Єрусалимі! Добре, що землетрус майже не заподіяв шкоди в місті. Ну що ж, ти теж бачив на власні очі, що Ісус Назарянин помер. Хоча що нам до нього? Мине рік, і ніхто вже його не згадає.
Він не дочекався моєї відповіді, а відразу ж додав:
— Моя дружина зрадіє зустрічі з тобою. Їй нездужається, але вона напевно залюбки встане, щоб повечеряти з нами. Я й сам не в найкращому стані. Мучить давній ревматизм, і, як сам бачиш, на службі в Єрусалимі я тільки те й роблю, що бігаю стрімкими сходами вгору-вниз.
Утім, рухався він пружно й легко, і в ньому було щось неспокійне, аж він не міг встояти на місці. Статуру він має худорляву і починає лисіти, хоч намагається приховати це, начісуючи волосся ззаду на чоло. Очі в нього холодні й допитливі. Я знав, що його службову кар’єру не можна назвати блискучою, але завдяки одруженню йому дістався дуже зисковний пост прокуратора. Він, звичайно, не повноцінний проконсул, а підлеглий сирійського проконсула. І таки не можна назвати його неприємним чоловіком. Він, буває, сухо всміхається і жартує з себе. Гадаю, він як римлянин має велике відчуття того, що його обов’язок — чинити правосуддя серед чужоземного народу, схильного до бешкетів. Тому випадок з Ісусом Назарянином не давав йому спокою.
Із гіркотою він сказав:
— Якщо я спробую піднятися у свої покої, то от закладаюся, що юдеї своєю святковою метушнею враз змусять мене знову бігти вниз на подвір’я. З Рима легко радити поважати їхні звичаї, але це робить мене радше їхнім прислужником, аніж велителем.
Він неспокійно заходúв по подвір’ї, але жестом показав, що дозволяє мені крокувати поряд.
— Ти вже бачив їхній храм? — запитав він. — На зовнішнє подвір’я ми, погани, можемо вільно заходити, але на внутрішнє жоден необрізаний ступати не має права під загрозою смертної кари. Аж не віриться, що живеш у Римській імперії. Навіть кесаревого зображення ми не маємо права тримати на видноті. Й загроза смертної кари — то не просто жарти. Вже маємо сумний досвід. Буває, якийсь дурнуватий подорожанин надумає собі просто з цікавості одягтися юдеєм, лише щоб побачити заборонену внутрішню частину храму, хоч там нема дуже на що дивитися. У святковому шарварку це може вдатися, але якщо піймаєшся, тебе безжально закаменують. Вони мають таке право, і не скажеш, щоб це був приємний спосіб умерти. Сподіваюся, в тебе нема таких намірів.
Обережно він запитав мене про римські новини і вочевидь заспокоївся, коли почув, що я пробув зиму в Александрії, досліджуючи філософію. Проконсул зрозумів, що я не становлю державної небезпеки, і, щоб виявити прихильність, він, забуваючи про ревматизм, завів мене у преторій і піднявся зі мною в масивну фортечну вежу, з якої відкривався вид на територію храму. Блискучий витвір будівництва, храм красував у надвечірньому світлі своїми численними подвір’ями і розкішними колонадами. Пилат рукою показав мені на подвір’я для продавців і приходьків, для жінок, для юдеїв, а також на головну споруду священної частини, де міститься юдейське святеє святих. Туди навіть їхній первосвященник може заходити лише раз на рік.
Я спитав, чи це правда, що юдеї у святому святих свого храму поклоняються золотій голові дикого віслюка. Бо ж така легенда вперто ходить поміж усіх народів. Проконсул запевнив, що це не відповідає дійсності. Впевнено він сказав:
— Там нічогісінько нема. Порожнеча та й годі. Коли в попередньому храмі, що згорів, уже лютувала пожежа, Помпей з кількома офіцерами зайшов за завісу, і там нічого не було. Це достеменно.
По нього знову прийшли, і ми спустилися на зовнішнє подвір’я. Там на проконсула чекав у супроводі юдейських сторожів храму представник первосвященника, який голосом, сповненим емоційної жалісливості, почав вимагати зняти тіла розіп’ятих з хрестів до заходу сонця. Понтій Пилат запропонував йому піти й зняти що він хоче, і для годиться вони засперечалися, хто саме має це робити — юдеї чи римляни, хоча посланець явно вже наготувався виконати цю неприємну справу сам — тому й узяв із собою сторожів. Вони мали намір винести тіла на юдейське звалище і спалити їх там у незгоренному день і ніч вогні, в якому юдеї спалюють покидьки.
Проконсул із притиском зауважив, що тіла Ісуса Назарянина їм не вільно чіпати, якщо його ще не встигли занести в гробницю. Тіло він уже пообіцяв іншим людям. Новина ця не сподобалася посланцю, однак він не міг іти через неї на конфлікт, бо явно дістав лише загальну вказівку, що тіла треба зняти до початку Шабату. Утім, він спробував розпитати, хто, як і чому хоче забрати собі Ісусове тіло, але проконсул, якому він набрид, неприязно зазначив: