А ще мені розповіли, що в неприступній пустелі на березі Мертвого моря засновано юдейську громаду з сотень чоловіків, щоб досліджувати рукописи й чекати настання царства. Ті суворі чоловіки послуговуються іншим літочисленням, ніж правовірні юдеї, і мають багато ступенів посвячених.
Стало темно, засвітилися лампи, й мені час було підійматися до покоїв намісника. Я наслухався всіляких дотепів, але мені довірчо повідали, що до офіцерського зібрання вдалося таємно привезти кількох сирійських танцівниць і музик. Тільки-но проконсул ляже спати — і мене знову будуть раді тут бачити для участі у спільних веселощах. Вони вважали, що заслуговують на якусь розвагу з юдейського Песаху, який спричинив легіону стільки зайвої мороки.
У вежових покоях намісника відчувалося намагання приховати їхню незатишність коштовними килимами й шпалерами. Подушки диванів було обшито вишуканою тканиною. Столовий посуд був сирійський, а вино подавали аж у скляних чарах. Окрім мене, на гостину запросили командира гарнізону, мовчазного, щоб не сказати німого, чоловіка — який, можливо, й був видатним стратегом, але присутність Клавдії Прокули та її компаньйонки турбувала його настільки, що він не міг розтулити рота. Там також сиділи Аденабар і писар проконсула. У світильниках горіла запашна олія, і обидві жінки духмяніли наввипередки з цими лампами.
Я був радий зустрічі з Клавдією Прокулою, хоча, якщо чесно, я вже навряд чи б упізнав її обличчя, якби побачив її мимохідь на вулиці. Вона змарніла й зблідла, а щоби приховати початки сивини, пофарбувала собі волосся у хнисто-рудий колір. Власне кажучи, впізнав я її лишень з очей, але, поглянувши у них, відчув у ній ту неспокійну чутливість, яка одного разу, коли я ще був молодий, цілий пополудень чарувала мене в будинку Прокулів у Римі.
Вона простягла мені обидві доглянуті, худі руки й подивилася мені в очі довгим поглядом. Далі вона, несказанно мене ошелешивши, обхопила мене за шию, припала до мене, поцілувала в обидві щоки й зайшлася плачем, схлипуючи:
— Марку, Марку, я така щаслива, що ти прийшов і розрадиш мене цього жахливого вечора.
Начальник гарнізону відвернув голову, соромлячись і за господаря, і за мене. Понтій Пилат збентежено дорікнув:
— Ну гаразд, гаразд, Клавдіє. Постарайся стримуватися. Ми всі знаємо, що ти хвора.
Клавдія Прокула забрала руки з моєї шиї і мала не зовсім гарний вигляд, бо по її нафарбованих щоках потекли зі сльозами сині тіні. Але вона тупнула ногою й огризнулася:
— Не моя провина, що мене мучать лихі сни. Хіба я не попереджала тебе, щоб ти не чіпав того святого чоловіка?
Коли я побачив збентеженість Понтія Пилата, мені спало на думку, що йому доводиться дорого платити за статус, якого він набув завдяки родинним зв’язкам дружини. Хтось інший, гадаю, звелів би дружині йти геть і заспокоїтися, а проконсул лише безпорадно гладив їй плече і просив її стримуватися. Її компаньйонка, жінка неабиякої краси, почала квапливо чепурити їй лице.
Проконсул узяв у раба ківш і почав власноруч начерпувати вина зі змішувальної посудини до скляних чарок, якими він, як видно було, небезпідставно пишався. Першу чарку він подав мені, проминувши начальника залоги. То була перша ознака, яка свідчила, що перед тим він звелів оглянути мої речі. Я свідомо лишив на видноті той неввічливо короткий рекомендаційний лист, який мені дали, зазначивши заразом, що нічого розумнішого, ніж обтрусити римський порох із ніг, я надумати не можу. Однак на листі було написано ім’я, якого я не називатиму, — і я вже не вперше побачив, що воно впливове й на Сході. Тож я ще раз дякую тобі, Тулліє, що, виряджаючи мене з Рима, ти принаймні поклопоталася, щоб це ім’я стало для мене щитом.
За чаркою Понтій Пилат спробував мляво всміхнутися і напівголосом мовив, що поступово починає принаймні розуміти юдейський звичай не дозволяти жінкам харчуватися разом із чоловіками. Одначе Клавдія Прокула вже заспокоїлася й запросила мене примощуватися біля неї на ложе, щоб вона змогла гладити мені волосся.
— І в цьому нема нічого поганого, — виправдовувалася вона. — Я такого віку, що цілком годна бути тобі за матір. У тебе ж, бідолашної сирітки, ніколи не було матері.
— Для богів, либонь, ніщо не є неможливим, — сказав я. — Тож припускаймо, що ти у п’ять років була би здатна народити сина.
Звичайно, це були грубі лестощі, адже в нас різниця у віці щонайменше п’ятнадцять років, але жінкам таке подобається. Клавдія Прокула пустотливо скубнула мене за волосся, назвала лицеміром і попередила свою компаньйонку, щоб та не вірила нічому, що я їй казатиму, бо я, мовляв, найпідступніший звабник з усіх римських юнаків і ще в чотирнадцять років знав напам’ять Овідія. Добре, хоч не натякала на заповіт, який робив мене багатієм.