— Я не міг силою забрати гроші з храмової скарбниці, — виправдовувався проконсул. — Якщо юдеї не розуміють своєї вигоди, то це їм ганьба, а не мені.
— Мій владарю, — іронічно сказала Клавдія Прокула. — Усі ці роки тобі щоразу доводиться поступатися юдеям, що у маленькому, що у великому, коли йдеться про щось серйозне. Оцей єдиний раз ти мав нагоду виявити мужність, і правда була б за тобою. Чому ти не послухав мене, коли я послала тобі звістку, щоб ти не засуджував невинну людину?
Аденабар спробував урятувати становище й жартівливо зауважив:
— Із водогоном усе пішло нанівець через упертість єрусалимських жінок. Розумієте, носячи воду, вони мають єдину нагоду зібратися потеревенити довкола місць, де вони її набирають. Що довше і складніше їм іти по воду, то більше їм дістається свободи на марну балаканину.
Клавдія Прокула мовила:
— Єрусалимські жінки не такі вже дурні, як ви гадаєте. Якби все не сталося так раптово, несподівано й протизаконно і якби його власний учень не виказав його синедріону за гроші, його б і не засудили. Якби ти мав мужність бодай відтягти вирішення на час після Песаху, все б могло піти по-інакшому. На його боці був трудовий люд, а в усьому краї — ті, що називають себе тихими й чекають на царство. Їх більше, ніж ти знаєш. Навіть член найвищого синедріону попросив у тебе його тіло, щоб поховати його у власній гробниці. Я знаю багато такого, чого не знаєш ти. Знаю навіть таке, чого не знають і його простацькі учні. Але тепер усе вже запізно. Ти його вбив.
Понтій Пилат здійняв руку, прикликав на допомогу римських богів та кесарів геній і вигукнув:
— Якби я не звелів розіп’ята його на хресті, юдеї поскаржилися би Риму, що я не приятель кесареві! Хіба я не забороняв тобі, Клавдіє, зустрічатися з тими жінками, які доводять себе до екзальтації? Їхні сни лише побільшують твої недуги. Чоловіки, римляни, я звертаюсь до вас. Що б ви зробили на моєму місці? Чи наразили б ви на ризик усе ваше становище і кар’єру лише заради юдея, що вчиняє бешкети через релігійні справи?
Командир гарнізону нарешті розкрив рота й мовив:
— Що той юдей, що той — усі шпиги. Батіг, спис і дерев’яний хрест — ось єдина правильна політична програма для їх утихомирення.
Аденабар сказав:
— Земля здригнулася в той момент, коли він помирав. Думаю, він був божий син. Але по-іншому ти не зміг би вчинити. Тепер він мертвий і не повернеться.
А сам я мовив так:
— Я хотів би знати більше про його царство.
Клавдія Прокула подивилася на нас розширеними очима й запитала:
— А що як він повернеться? Що ви тоді робитимете?
Сказала вона це з таким натхненням, що мене пройняли дрижаки, волосся на тілі наїжачилося, і мені довелося нагадати собі, що я на власні очі бачив, як юдейський цар віддає духа на хресті.
Понтій Пилат жалісливо подивився на дружину, похитав головою й зауважив, наче недоумкуватій:
— Та хай собі повертається, моя люба. А там побачимо.
До покою обережно зайшов слуга і покликав його писаря. Прокуратор полегшено зітхнув і пояснив:
— Зараз дізнаємося новини. Облишмо цю прикру тему.
Ми закінчили вечерю у гнітючому настрої, прислужники позбирали посуд, і ми пили вино. Щоби потішити жінок, я наспівував їм найновіші популярні в Александрії пісеньки, а Аденабар своєю чергою проспівав вельми вишколеним голосом сороміцьку пісню, яка народилася в середовищі дванадцятого легіону. Писар повернувся, і, щоб виявити довіру до нас, Понтій Пилат дозволив йому розказати, що ж він дізнався. Очевидно, шпигуни, найняті проконсулом з-поміж юдеїв, щовечора прокрадаються до фортеці для доповіді. Писар розповів:
— Землетрус викликав у храмі великий страх, бо під час нього зовнішня завіса храму роздерлася від верху аж до долу. Чоловік, що виказав назарянина, вдень повернувся до храму і жбурнув тридцять срібняків, віддаючи їх священникам. У господі первосвященника зчинилося велике роздратування, коли з’ясувалося, що двоє членів синедріону, Йосип і Никодим, зняли тіло з хреста і разом поховали його у гробниці, заздалегідь висіченій у скелі поблизу місця страти. Никодим оплатив, окрім полотна, аж сто літрів суміші смирни й алое для поховання. Але загалом місто заспокоїлося і звично справляє переддень Песаху. Ісусових прибічників наче вітром здуло. Синедріон почав ширити гасло: «Краще один прийме смерть за людей, аніж загине весь народ». Це заспокоїло настрої. В усякому разі люди більше не говорять голосно про Ісуса. Скидається на те, що марновірна повага народу до нього розвіялася, бо ж він не вчинив дива, а вмер ганебною смертю.