Дорогою назад я розлучився з писарем та пішов оглянути юдейський храм, бо він запевнив, що на зовнішнє подвір’я я можу заходити без ризику. Мостом я перейшов через долину на святу гору і крізь величну браму вступив із юрбою на поганське подвір’я. Весь ранок люди плинули з міста до храму, однак на зовнішньому подвір’ї ще було місце, і я милувався його колонадою. Врешті мені остогидли нескінченний спів і гучні молитви юдеїв, запах жертв, їхні фанатизм і екзальтація. Я подумав про тіло розп’ятого, що лежало в холодній гробниці, висіченій у скелі, і мої симпатії були на боці їхнього царя, дарма що я мало знав про нього.
Я повернувся до фортеці Антонія і допізна писав, щоб позбутися прикрих думок. Проте мені не стало легше, бо під час писання, Тулліє, я не мав відчуття твоєї близькості, як колись.
Утім, історія з юдейським царем іще для мене не скінчилася, адже я хочу знати більше про його царство і вже виробив деякі плани, щоб поспілкуватися з його прибічниками й дізнатися, чого ж він навчав за життя.
Третій лист
Марк Мезентій Манілліан — Туллії.
Я пишу своє ім’я і твоє ім’я, Тулліє, але, дивлячись на власне ім’я на папірусі, питаю себе — я це пишу чи, може, хтось чужий у мені. Я вже не той, що раніше, і час від часу в ці найдовші дні свого життя підозрюю, що мене заворожило юдейське чаклунство. Якщо все справді відбувається так, як мені самому, зі скепсисом і роздумами, доводиться зблизька спостерігати, то мені доводиться бути свідком такого, чого раніше не траплялося, — якщо все це не змушує мене повірити ще й тим легендам, алегоричне значення яких оприявнили філософи й кініки.
Навіть не знаю, чи зважуся я коли-небудь послати тобі цього листа. Попередні сувої й досі лежать невідіслані. Може, це й добре, бо якби тобі довелося це колись прочитати, навряд чи ти змогла би подумати щось інше, аніж те, що нещасний Марк утратив залишки розуму. Сам я усе ж не вважаю себе мрійником, хоч я з моїми скепсисом і ретельним зважуванням намагаюся знайти в світі щось більше, аніж просто доброчесність чи чуттєву насолоду. Я сам визнаю, що через своє походження вдавався замолоду до надмірностей у всьому й ніколи не міг знайти повноцінний розумний баланс між самообмеженням і насолодою. Надмірністю були мої безсонні ночі, голодування й фізичні вправи в шкільні роки на Родосі. Надмірністю є також моє кохання до тебе, Тулліє, бо я ніколи не міг насититися тобою.
Попри все те запевняю, що в мене таки є в глибині щось холодне й наглядальне, яке стримує мене від того, щоб занапастити себе. Якби в мені не було холоднокровного наглядача, я навряд чи поїхав би з Рима: я волів би втратити свої статки, а може, й життя, аніж відмовитися від тебе. Коли я пишу, наглядач стає найбільш недремним, позаяк я весь час намагаюся ретельно розрізняти, що я напевно бачив на власні очі, а що лише чув, — і що можу вважати досить переконливо доведеним.
Я вважаю за потрібне ретельно записувати все пережите мною, хай навіть листа тобі я так і не надішлю. Записую я і марні справи, бо ще не можу відрізнити марне від важливого. Гадаю, мені трапилося стати свідком пришестя нового бога у світ. Це, звичайно, безглуздя для кожного, кому самому не випало зазнати чогось такого. Та коли так, то навіть те, що здається наймарнішим, може згодом виявитися значущим. Цим я виправдовую свою велемовність. Адже якщо все правда, світ зміниться, та й уже змінився, і починається нова ера.
Проте наглядач мій не дрімає й застерігає мене, щоб я не вірив тому, на що лише сподіваюся. Хоча не знаю, чи я коли-небудь сподівався на щось таке, незбагненне. Ні, сам би я не міг ні вигадати, ні передчути таке вві сні. Якщо я про щось думав, я думав про земне царство, але тепер уже мова не про нього, а про щось геть інше, чого я ще не розумію.
Я остерігаю себе, щоб я з простого марнославства не спокушався бачити в тому, що відбулося, щось таке, чого в ньому нема. Адже хто я такий, Марк, щоб саме зі мною таке відбувалося? Я не вбачаю в собі важливу людину. Але з другого боку, я не можу заперечувати те, що спізнав. Отож я розповім.
Коли я пізно ввечері дописав минулого листа, мені судомило пальці на руках, і заснув я не відразу. Далі я міцно спав, але сон мій знову потривав недовго, бо перед тим як розвиднілося, я прокинувся від іще одного землетрусу. Він був довшим і страшнішим за попередній. Почувши гримотіння від того, що розбивався гончарний посуд і падали щити зі стінових підвісів, усі в фортеці Антонія позривалися з ліжок. Під ногами в мене так різко гойднулася кам’яна підлога, що я перекинувся долілиць. Вартові на подвір’ї просурмили тривогу. Я не можу не відчувати поваги до порядку, який панує в легіоні, адже спросоння і в темряві жоден вояк не вибіг надвір без зброї, хоча, либонь, першою думкою в кожного було втекти на повітря з-під дахів, що можуть завалитися.