Командир залоги зараз же покликав сурмача. З цього проконсул іще більше розсердився, вдарив кулаком об долоню й вигукнув:
— Ви що, несповна розуму, всі до одного? Когорта вам не потрібна, кількох надійних людей досить. Таж безглуздо буде привертати увагу і вчиняти шарварок навколо цієї ганебної для нас справи. Ноги на плечі й уперед.
Аденабар моментально зібрав з десяток вояків і, коли вони вишикувались на подвір’ї, скомандував нам «бігом руш». Проконсулові довелося крикнути «стій!» і гукнути нам услід, що бігти крізь усе місто — це гарантовано потягти за собою всіх цікавих юдеїв. Для мене це було добре, адже навряд чи я, непризвичаєний, витримав би навіть без спорядження темп бігу легіонерів, хай і на невелику віддаль.
З-за мурів поверталися до міста люди, які втекли були від землетрусу. В головах у них снувало вдосталь думок про щось своє, тож ми не привертали їхньої уваги. Юдеї, далебі, навіть забували плюватися вслід легіонерам і вигукувати звичні прокльони.
Сад частково затуляв собою гробницю. Утім, ми ще здалеку побачили, що з розкритого входу вийшло двоє юдеїв. Без сумніву, то були прибічники назарянина, бо з доволі великою певністю я впізнав у одному з них гарного юнака, якого бачив був на пагорбі, де відбулася страта, — там він оберігав згорьованих жінок. Другий був високий бородатий круглоголовий чоловік. Побачивши, як ми підходимо, вони кинулися тікати й зникли в рельєфі місцевості, незважаючи на наші крики.
— От поросяча печеня в печі! — вилаявся Аденабар, але не почав гонитву за ними. Він уважав найрозумнішим не розпорошувати наші сили і знав, що юдеї в будь-якому разі зможуть збити легіонерів зі сліду поміж садами, хащами, пагорбами і ярами.
Але всі ми бодай щось таки побачили — принаймні те, що вони не виносили нічого з гробниці.
Підійшовши до гробниці, ми побачили, що під вагою каменя зламався край жолоба. Камінь відвалився був від входу і покотився схилом донизу, а відтак зупинився, вдарившись об скелю, і розколовся. Жодних слідів від знарядь праці ми не помітили. Якби сторонні люди розкрили гробницю, вони б відкотили камінь убік по жолобі, як це й було спочатку задумано. На зламаній легіонній печатці висів обривок стрічки. Цілком очевидно, що землетрус зрушив камінь із місця. З темної гробниці віяло міцним запахом смирни й алое у вологому ранковому повітрі.
— Ти йди попереду, а я за тобою, — попросив Аденабар. Обличчя в нього зі страху було сіре, а тіло трусилося. Легіонери лишилися на чималій віддалі від гробниці й збилися докупи, немов отара овець.
Ми разом зайшли до притвору, а звідти, крізь тісніший отвір, — до самої гробниці. Сяк-так ми розгледіли біле полотно на кам’яній лавці, аж поки наші очі призвичаїлися до темряви. Спочатку ми обидва подумали, що тіло на місці. Проте поступово наші очі звикли до пітьми, і ми одночасно помітили, що тіла юдейського царя нема в полотні — воно зникло. Полотно, тверде від смирни й алое, застигло, повторюючи обриси тіла, а хустина, що покривала була голову, лежала осторонь в іншому місці.
Спершу я очам своїм не повірив і мусив рукою торкнутися порожнього місця між полотном та хусткою. Там не було нічого. Але полотно ніхто не розгортав. Тіло просто без сліду зникло з нього. Навіть опавши, воно й досі зберігало форму тіла. Ні, полотно ніхто не розгортав. Щоб тіло зникло з нього без розгортання — то була неможлива річ. Але тіло таки зникло. Мої очі засвідчили це.
Аденабар пошепки спитав:
— Ти бачиш те саме, що й я?
У мене не повернувся язику роті, щоб я міг йому відповісти. Я лише кивнув. Він знову прошепотів:
— Хіба я не казав, що він — син божий?
Далі до нього повернулося самовладання, він припинив тремтіти, обтер лице й зауважив:
— Такого чаклунства я раніше не бачив. Либонь, краще буде, якщо наразі лише ми двоє це бачитимемо.
Щоправда, легіонери і так навряд чи згодилися би зайти у гробницю, навіть якби їх змушували. Такий жах заполонив їх через непоясненне зникнення їхніх товаришів, адже поза гробницею ми не побачили жодних слідів бою.
Ми з Аденабаром не заходилися пояснювати один одному, що жодна людська істота була б не в змозі отак видобутися із затвердлого полотна, не розгортаючи його. Ну а якби полотно, яке щільно злиплося докупи від смирни й алое, хтось роздер, щоб його розкрити, ми би напевно завважили якісь сліди цього. Сумніваюся, що навіть найуміліша рука спромоглася би знову вкласти його так, щоб воно імітувало обриси тіла.