Коли я це зрозумів, мене пройняло глибоке відчуття спокою, тож я вже геть не боявся. Таке саме почуття опанувало, очевидно, і Аденабара. Але я нічим не можу пояснити, чому ми вже не боялися, спостерігши на власні очі, що сталося диво, хоч саме тоді за всією логікою ми мали б найдужче злякатися. Цілком спокійно ми вийшли з гробниці й розповіли легіонерам, що тіла там нема.
Вояки не виявили ані найменшого бажання заходити у гробницю, щоб пересвідчитися в цьому на власні очі, та ми б їх туди й не пустили. Деякі згадали про честь легіону, почали показувати руками навкруги, що камені відкотилися й від входів до двох давніх гробниць, висічених у тій самій скелі. Землетрус, очевидно, саме на цьому терені досяг апогею, і я цьому не дивувався. Вони почали пропонувати нам принести тіло з котроїсь давньої гробниці й покласти його замість юдейського царя. Я категорично заборонив їм навіть думати про такі хитрощі.
Ще коли ми роздумували, що ж робити, з хащ з’явилися двоє легіонерів і невпевнено почали наближатися до нас. Аденабар одразу ж упізнав у них дезертирів, емоційно загукав їм і наказав кидати зброю та щити. Одначе ті рішуче виправдовувалися і запевняли, що, дотримуючись обов’язку, вони ретельно пильнували за гробницею із засідки, щоби бути невидними. Адже ніхто не приписував, зблизька чи здалеку треба охороняти гробницю.
Вони сказали:
— Ми два і ще двоє інших спали, а двоє стояли на варті, аж над ранок стався землетрус, камінь відвалився від входу до гробниці й застрúбав на нас, і ми просто мали щастя, що нікого з нас не розчавило. Ми відійшли так, щоби бачити гробницю, побоюючись, що землетрус поновиться, а четверо з нас негайно кинулися повідомляти юдеїв про те, що сталося, адже гробницю ми охороняємо з доручення юдеїв, а не легіону.
Виправдовувалися вони так завзято, що вже з цього можна було здогадатися, що не все тут чисто. А ще вони сказали:
— Ми, звісно, бачили, як ті двоє прийшли змінити варту, але ми себе не виявляли, хоч вони гукали нас, — бо ми чекали на повернення наших товаришів і охороняли гробницю один за всіх і всі за одного. Якщо в цій справі треба щось роз’яснити, ми всі шестеро разом її роз’яснимо і домовимося між собою, що казати, а що ні.
І Аденабар, і я допитали їх і дізналися, що вони бачили, як на світанку до гробниці підійшли дві юдейки, щось несучи. Вони завагалися перед входом, і лише одна з них зайшла у гробницю, але невдовзі повернулася. Тієї ж миті зійшло сонце й засліпило очі вартовим, проте вони могли заприсягтися, що з гробниці ніхто нічого не виносив і туди не заносив. Те, що несли жінки, лишилося поза гробницею. Потім вони це вхопили й побігли навтіки, хоч вояки не гналися за ними.
Незадовго до того, як ми прийшли, туди так само бігцем прибуло двоє юдеїв, молодший попереду, а старший, захеканий, ззаду. Молодший не наважувався заходити у гробницю наодинці, лише заглядав у отвір. Старший зайшов першим, а молодший, посмілішавши, попрямував за ним. Йти туди їм, очевидно, звеліли жінки. Але й вони побули у гробниці недовго і нічого звідти не виносили. Вояки запевняли, що уважно пильнували за ними із засідки, щоб узяти їх під варту, якби ті намагалися забрати тіло з гробниці.
— Адже нас поставили охороняти тіло, і це завдання ми виконали — як ми його розуміли і як каже статут, — і навіть землетрус не змусив нас тікати, ми лише відійшли від гробниці на безпечну віддаль, — хором запевняли вони.
Але я уважно дивився на них і з їхніх облич та сновигання очей помітив, що вони щось приховують.
— Так чи так, а тіла нема, — суворо мовив я.
Вони по-сирійському замахали руками й загукали:
— Ми тут нічого не вдіємо. Ми ні на мить не спускали з гробниці очей.
Більше від них не вдалося нічого добутися, і допит перервався, бо з міста прийшли решта четверо вартових, а з ними — троє юдейських старших, яких іще здалеку можна було впізнати за головними уборами. Побачивши обох своїх товаришів поміж нами, ті чотири вартівники почали, ще не дійшовши, гукати їм і попереджати:
— Тримайте язики за зубами і не наговоріть дурниць. Ми вже все з’ясували з юдеями. Ми в усьому зізналися, і завдяки їхньому розумінню дістали пробачення за свою помилку.
Усі троє юдеїв були, вочевидь, членами синедріону, адже, підійшовши до нас, вони поважно привіталися з нами й мовили:
— Ми затрималися, але ми хотіли спочатку швиденько скликати синедріон, щоб вирішити цю справу поміж собою. Легіонери охороняли гробницю з доручення синедріону і на наше прохання. Ми не хочемо, щоб їх карали за їхній нерозум. Як би вони могли передбачити хитрість учнів того клятого назарянина? Ми розслідували цю справу поміж собою і вирішили відпустити вартових. Ідіть і ви в мирі, бо ні нам, ні римлянам нема що вже тут робити. Сталася прикрість, і ми цього не розголошуватимемо, щоб не вчинилося бешкету і зайвих розмов.