Я сказав:
— Ні-ні, ця історія підпадає під військові закони Риму, і ми розслідуємо її у відповідному порядку, адже тіло вашого царя зникло і відповідальність за це лежить на оцих вартівниках.
Вони спитали:
— А ти хто і чому не даєш нам договорити, хоч ти гладко виголений і ще молодий? Поважай наше звання і нашу старість. Якщо про це треба буде з кимсь поговорити, ми говоритимемо з намісником, а не з тобою.
Однак після того, що я побачив у гробниці, я лише мав гнів на отих мудрих старців, причетних до ухвалення вироку своєму цареві й до примушення проконсула піддати його розп’яттю. Тому я вперто сказав:
— Ваш цар вийшов із гробниці. Тому цю справу треба докладно розслідувати.
Вони сердито заперечили:
— Він не був нашим царем. Він лише сам називав себе царем. Цю справу ми вже розслідували. Вартівники через нерозум свій спали, а тим часом його учні хитро прийшли й украли тіло. Вартівники готові посвідчити це й цим спокутати провину. Тому ми їм пробачаємо і не вимагаємо для них кари.
Вони говорили настільки всупереч тому, що засвідчив мій розум і власні мої очі, що я збагнув: вони вдалися до крутійства і залучили вартівників на свій бік. Тому я звернувся до Аденабара і мовив:
— Як сказано в римському військово-судовому статуті, вартового, який заснув на посту чи без дозволу залишив його, відбатожують і страчують мечем.
Легіонери здригнулися зі страху й почали поглядати один на одного, але ті четверо, що прийшли разом з юдеями, штурхнули двох своїх товаришів у бік, підморгнули їм і всіма жестами показували, що їм нема чого боятися. А юдеї ще раз запевнили:
— Вони для нас відбували вартову службу, а не для Риму. Це наша справа — вимагати для них кари чи відпустити їх.
Одначе мною панувало лише бажання довідатися, що сталося насправді. Тому я зробив помилку. Воліючи налякати юдеїв, я запропонував:
— Зайдіть самі до гробниці й побачте на власні очі, що сталося. А тоді знову розслідуйте дії вартових, якщо хочете і не боїтеся.
Аденабар був мудрішим від мене і поквапився сказати:
— Навіщо вам, праведним чоловікам, надаремно занечищати себе тим, що ви зайдете до гробниці?
Проте і з його, і з моїх слів юдеї зрозуміли, що у гробниці є щось таке, на що варто подивитися. Порадившись між собою священною мовою, якої я не розумів, вони, посхилявшись, один за одним вступили досередини, і ми, певна річ, не могли їм завадити. Вони довго не виходили, хоч у гробниці було тісно для них трьох, а тому я врешті підійшов і зазирнув у отвір. Я побачив їхні схилені спини й почув, як вони схвильовано перемовляються.
Нарешті вони вийшли з розчервонілими обличчями й верткими очима і мовили:
— Ми занечистили себе, щоб мати змогу засвідчити, що все сталося так, як кажуть вартівники. Більше ми вже занечищуватися не можемо, тож ходімо всі негайно до намісника і розслідуймо цю справу, щоб не виникало брехні й неправдивих розмов.
Мене огорнула моторошна підозра. Я квапливо зайшов у гробницю. Коли очі мої звикли до її темряви, я побачив, що юдеї, збурившись, роздерли були й розкрили полотно, марно шукаючи тіло.
Мене пройняла палка злість, бо це ж через мою власну дурість вони змогли знищити єдиний доказ, який свідчив, що цар по-надприродному вийшов із гробниці. Але тут мені з утоми, недосипання і одурманливого запаху смирни в тісній гробниці почало паморочитися в голові. Мене заполонило схоже на тінь відчуття нереальності. Потужно я відчув присутність сили, дужчої за мене. Здавалося, наче невидимі руки тримали мене за плечі, щоб я не вибіг звідти й не почав даремно звинувачувати юдеїв. Я опанував себе, і водночас мою душу знов огорнув спокій, тож я вийшов із гробниці, схиливши голову, і нічого не сказав юдеям, навіть не дивився на них.
Аденабарові я коротко пояснив, що зробили юдеї. Він із ваганням подивився на мене, немов хотів порадитися, як нам краще вчинити, але далі обмежився тим, що по-сирійському розвів руками. Він іще раз звелів вартівникам здати зброю, але ті жваво виправдовувалися й питали:
— А це наказ? Якщо ми здамо зброю, це буде так, ніби ми визнаємо себе винними у скоєнні службової провини. Іменем священного бика, юдейську гробницю ми охороняли на прохання юдеїв. Тоді це не злочин — спати на посту. Навпаки, це свідчило про нашу мужність, бо ми не боялися темряви. Дозволь нам залишити в себе зброю, а юдеям — пояснити все проконсулу, і ти не пожалкуєш. За це ми ручимося, та й юдеї за це поручаться.