Аденабар знову глянув на мене з ваганням, немов хотів запропонувати, щоб і я спробував звернути собі на користь те, що вже годі якось змінити. Однак рота він розтулити не наважився. Тож усі ми злагоджено помарширували назад до міста й фортеці, а юдеї рушили вслід. Вони невідступно трималися твердження, що гробницю більше охороняти не треба, бо тіло вже вкрадено. Шестеро вартівників купчилися в один гурт і завзято перешіптувалися.
Коли ми прибули на зовнішнє подвір’я фортеці, Понтій Пилат усе ще сидів на сходовій площинці на червоній подушці масивного суддівського сидіння. Поряд із ним було поставлено стіл. Він саме гриз печену курку і кидав кістки позад себе. Було й вино для нього принесено, і його настрій цілком змінився.
— Ставайте переді мною всі, хто прийшов, — попросив він нас якнайласкавішим голосом. — Ти, Марку, вчений чоловік і безсторонній свідок, будь біля мене, але намагайся не забувати, що юдеї — щедрі люди. Коли йдеться про щось серйозне, з ними вельми приємно мати справу. Принесіть сидіння цим поважним членам синедріону, які не гордують римлянами. Мій писар нехай протоколює, а ви, безвинні страдники-легіонери, підійдіть ближче. Мене ви не бійтеся і розкажіть без прикрас, що з вами відбулося.
Вартівники поглядали то на нього, то на юдеїв, і на їхніх знечулених сирійських обличчях розійшлася широка усмішка. Підштовхуваний рештою, з-поміж них вийшов один, який мав казати за всіх. Він почав розповідь і запевнив:
— Іменем кесаревого генія і священного бика, це правда. Юдеї за твоєю згодою найняли нас охороняти гробницю, в якій лежав розіпнутий назарянин. Ми пішли туди всі шестеро ввечері. Спостерігши, що печатка ціла, ми заступили денну варту. Повкладалися на землю і зручно вмостилися перед гробницею. Завдяки щедрості юдеїв у нас було з собою багато вина, щоб не мерзнути вночі. Четверо з нас мали спати, а двоє — стояти на посту, але над ранок жодному з нас не спалося. Ми грали в кості, співали й веселилися, і нам, власне, бракувало лишень дівчат, щоб добре почуватися. Але, пане, ти знаєш сам, що юдейські вина підступні. Протягом ночі ми заплуталися, чия черга вартувати, і в нас виникла через це сварка, бо ми вже не знали напевно, хто має стояти на посту, а хто може спати. Настільки п’яні ми далебі були, що, либонь, позасинали всі шестеро, але кожен щиро думав, що двоє з нас не сплять і вартують.
Він попросив товаришів підтвердити. Ті нахабно кивали головами й казали:
— Так воно й було. Це правда.
Той перший вів далі:
— Прокинулися ми лише від землетрусу й побачили, що учні того розіп’ятого тим часом розчинили гробницю і саме виносили тіло. Їх було багато, ті чоловіки мали жорстокий і кровожерний вигляд. Побачивши, що ми прокинулися, вони покотили на нас камінь, який лежав перед входом, і так змогли втекти.
Пилат запитав, удаючи зацікавлення:
— Скільки їх було?
— Дванадцять, — не вагаючись, запевнив перший вояк. — Вони брязкали зброєю і кричали страшним голосом, щоб нас перелякати.
Тут утрутився котрийсь із членів синедріону, який зауважив:
— Навряд чи їх було більш як одинадцять, адже того дванадцятого, який зрікся їх, вони вбили, щоб відімстити. В усякому разі пастирі рано-вранці знайшли його тіло поблизу муру. Його задушили його власним поясом і скинули в ущелину, аж у нього луснув живіт і вилізли кишки.
Пилат запитав:
— Вони винесли тіло так, як воно було, чи зняли з нього у гробниці полотно?
Перший вояк розгубився, поглядав на товаришів, а тоді сказав:
— Здається, воно було у полотні. Через землетрус їм довелося поспішати.
Юдеї повставали з сидінь і жваво загукали:
— Ні-ні, це помилка. Вони у гробниці зняли полотно з тіла, щоб переконати народ, що він сам воскрес із мертвих. Ми на власні очі бачили там роздерте полотно.
Вартівник зауважив:
— Хай там як, але однаково — як би ми розгледіли це в темряві, коли ми були очманілі від вина і землетрусу?
— Але, попри темряву, все решта ви, виходить, виразно побачили й розгледіли, — проспівав хвалу Пилат. — Ви пречудові вояки й робите честь дванадцятому легіону.
Голос його був такий зловісний, що вартівники поглядали один на одного, посхиляли голови й переступали з ноги на ногу. Вони почали штурхати того першого. Той із винуватим виглядом зиркнув на юдеїв і почав: