— Вони отримали по тридцять срібняків, — розповів Аденабар. — За це юдеї намовили їх, що казати. А насправді вартівників тоді проймав страх, і вони майже не наважувалися спати, боячись примар біля гробниці. Щонайменше двоє напевно не спали, як і було наказано, у той момент, коли почався землетрус. Від нього їх поперекидало, і всі прокинулися, коли камінь з ляскотом відвалився від входу до гробниці, й вони почули в темряві, як він застрибав на них. Потім…
Аденабар збентежено урвався і почав виправдовуватися:
— Я лише розказую те, що чув. Їх не знадобилося навіть батожити — з такою охотою вони розповідали, бо дуже розсумувалися через те, що ми забрали в них гроші. Вберігшись від того, щоб їх розчавив камінь, вони тремтіли зі страху — і тут побачили світіння, немов при ударі блискавки, хоча грому не пролунало. Спалах знову прибив їх до землі, й вони лежали як мертві. Їм надовго засліпило очі. Однак вони не чули ніякого руху, звуків, голосів чи кроків, коли знову наважилися підійти до гробниці. Викрадачів вони не бачили й сумніваються, щоби хтось непомітно для них міг устигнути зайти досередини чи винести щось звідти. Порадившись, вони лишили двох пильнувати за гробницею. Четверо пішли повідомляти юдеїв про цей випадок, бо самочинно вони не зважилися зайти досередини й подивитися, чи лежить іще там тіло.
Пилат обміркував почуте, а тоді обернувся до мене і спитав:
— Марку, котра розповідь здається тобі правдоподібнішою? Та, що на думку юдеїв відповідає правді, чи та, яку ти ось почув?
Я відверто сказав:
— Я знаю логіку софістів і правду кініків. Та й у таємні ритуали мене було посвячено, хоч на мене вони не справили враження, попри свою гарну алегоричність. Філософія зробила мене скептиком, проте земна правда завжди була для мене, мов пекучий ніж у серці. Тепер я це цілковито розумію. На власні очі я бачив, як він помирає. На власні очі бачив уранці, що вхід до його гробниці зламала аж ніяк не земна сила. Правда проста, як ти сам казав. Його царство прийшло сьогодні вранці на землю. Земля здригнулась і розкрила гробницю. Його світіння засліпило очі вартовим, коли він встав на ноги і вийшов із гробниці. Так це все просто. Чого б я волів вірити облудним історіям, які не відповідають фактам?
— Марку, не роби з себе посміховиська, — відрізав проконсул. — Пам’ятай, що ти громадянин. Ну а ти, Аденабаре, котру розповідь вибереш ти?
— Пане, я про цю справу не маю власної думки, — дипломатично мовив Аденабар.
— Марку, — благально повторив проконсул. — Невже ти й справді хочеш виставити себе на посміх, піднявши легіон і всі юдейські залоги на ловіння чоловіка, що встав із могили? Адже це буде моїм обов’язком, якщо я повірю тобі. Прикмети: рана в боці аж до серця, рани від цвяхів на зап’ястках і ступнях, називає себе юдейським царем.
— Але полегшмо для тебе вибір, — повів він далі примирливо. — Я не питав, щó ти вважаєш правдою, я питав — котра розповідь правдоподібніша в цьому світі, де ми в кожному разі живемо. Або ще точніше: котра розповідь політично доцільніша — і з погляду юдеїв, і з погляду Риму? Ти ж розумієш — хоч би там що я сам думав, а діяти я мушу, виходячи з державної доцільності.
— Я вже розумію, чому ти і його питав, що таке правда, — з гіркотою визнав я. — Нехай буде, як ти кажеш. Я розумію твою задоволеність. Юдеї вирішили справу за тебе, дали тобі правдоподібну розповідь, а крім того, дарунок, щоб тобі легше вірилося. Певна річ, їхня розповідь була найдоцільніша. Я аж ніяк не кластиму голову в пастку навмисно, щоб ти міг звинуватити мене в політичному бешкеті. Я не такий дурний. Але ти, певно, дозволиш мені й далі триматися своєї думки. Я не збираюся її нікому розголошувати.
— Отже, ми всі троє сходимося на одній думці, — спокійно зазначив проконсул. — Що швидше ми забудемо про це, то краще. Аденабаре, ви з командиром лишіть собі по третині юдейських грошей, це цілком справедливо, але все ж таки віддайте воякам по десять срібняків кожному, щоб вони тримали язика за зубами. Завтра їх можна випустити з-під арешту, а коли мине досить часу, їх можна перевести на кордон, найкраще — розкидати по різних місцях. Але якщо вони почнуть неприпустимо поширювати нісенітні чутки, цьому доведеться негайно покласти край.
Я збагнув, що це стосувалося й мене, тобто мені теж найрозумніше буде тримати язика за зубами, принаймні доки я перебуватиму в Юдеї. Але якщо докладно подумати, я розумію, що в усьому цивілізованому світі немає місця, де я міг би відверто розповісти про пережите. Мене вважатимуть людиною з потьмареним розумом або оповідачем легенд, який хоче уваги до себе. А може статися й таке, що Пилат оголосить мене політичним ворохобником і заявить, що я втручаюся в юдейські справи на шкоду Римові. Громадян страчують і не за таке у наш час.