Я занепав духом, коли думав про це, але з другого боку я втішався, нагадуючи собі, що я пізнаю істину насамперед заради себе, а не щоб розповісти іншим. Коли Аденабар пішов, я покірно спитав:
— Мабуть, ти дозволиш мені хоча б дослідити цю справу про юдейського царя. Я не маю на увазі його воскресіння, про це я мовчатиму, але я б хотів знати про його дії та вчення. Може, у них є щось таке, чого варто повчитися. Ти сам визнав, що він виняткова людина.
Пилат почухав підборіддя, приязно подивився на мене й порадив:
— Думаю, найкраще забути про нього, і я би волів, щоб ти не потьмарював собі голову юдейським віруванням. Ти ж іще молодий, заможний і вільний, маєш впливових друзів, і життя тобі всміхається. Але в кожного своя доля. Я не відраджуватиму тебе, тільки вдовольняй свою цікавість обережно і не привертаючи уваги. Цими днями Єрусалим іще буде сповнений розмов про нього, але ти, мабуть, не здогадуєшся, яка коротка народна пам’ять. Його учні розвіються по світі й повернуться до своїх домівок. Повір мені, за кілька років ніхто вже про нього не згадає.
Я зрозумів, що розмову закінчено, і пішов їсти до офіцерської їдальні, адже Пилат не запрошував мене потрапезувати. Мене мучив неспокій, тож я мало що слухав з того, що мені казали, й мені забракло терпіння, щоб, як і інші, піти відпочити по обіді. У стані вагання я вийшов із фортеці й подався на прогулянку містом. На його вулицях було повно люду, бо всі поверталися додому по святкуванні. Я побачив людей з усіх народів світу і намагався роздивитися всілякі речі, що їх продавали в магазинах юдейські купці — торговці речами розкоші. Однак те саме я бачив і в інших великих містах світу, й мені нічого не хотілося.
За якийсь час я зауважив, що роздивляюся лише жебраків обіч вулиць, їхні скалічені кінцівки, сліпі очі та гнійні рани, і здивувався, адже до жебраків око мандрівника звикає настільки, що зазвичай помічає їх не більше, аніж дошкульних мух. Їхні шереги обабіч облямовували вулиці перед храмом, і, як я спостеріг, кожен із них мав власне місце. Простягаючи руки й бідкаючись, вони відпихали і штурхали один одного.
У мене далебі було ніби щось негаразд із очима, адже замість ювелірних виробів, фарисеїв з великими кутасами на одежах, східних купців, а також жінок, що гарно несли глеки з водою, я скрізь бачив лише жебраків, калік і вбогих. Тому я знудився міськими вулицями, вийшов у браму і знову побачив перед собою пагорб, де сталася страта. Я швидко проминув його і подався до саду, в якому містилася гробниця. Я помітив, що цей сад із городами й фруктовими деревами — гарніший, ніж я раніше собі розумів. Тепер, у час пообіднього відпочинку, сад був порожнісінький. Ноги привели мене до гробниці, я ще раз зайшов досередини й огледівся там. Полотно вже забрали, і я відчував лишень запах мастей.
Коли я вийшов із гробниці, мене опанувала така неймовірна втома, що я не пригадую, щоб зі мною таке колись бувало. Дві ночі я до пуття не спав, і мені здавалося, що минулі два дні й цей третій дотепер були найдовшими днями в моєму житті. Хитаючись зі знесилення, я зайшов у затінок миртового куща, влігся на траву, загорнувся плащем і міцно заснув.
Прокинувшись, я побачив, що сонце зайшло за обрій і була вже четверта година, якщо рахувати по-римському. Збудився я серед пташиного співу, запаху резеди й свіжості повітря. Підводячись на ноги, я відчув приємність після відпочинку. Зник мій неспокій, і в мене не було потреби мучити себе даремними думками. Я дихав свіжим повітрям, увесь світ немов відмолодився в моїх очах, і раптом я збагнув, що вщух задушливо-сухий пустельний вітер і весь світ освіжився. Може, вітер ущух іще до полудня, хоч усвідомлено я цього не помітив. Голова вже не боліла, в очах не пекло з недосипання, мені не докучали ні голод, ні спрага. Я відчував лишень, як це чудово: дихати, жити й існувати людиною в світі людей.
Я побачив, як у саду ходить садівник, підправляє гілки фруктових дерев і мацає зав’язь. Він був у скромному простолюдному плащі з маленькими кутасиками і мав запнену голову для захисту від сонця. Я подумав: може, я образив його тим, що без дозволу спав у його саду, адже юдейські звичаї складні, і я не дуже їх знаю. Тому я квапливо встав, підійшов до нього, привітався і сказав:
— Твій сад — чудовий; чи не зажурив я, бува, тебе, що без дозволу прийшов відпочивати у твоєму саду? — Тієї хвилини я не хотів образити жодну людину в світі.
Він повернув до мене лице і всміхнувся мені так приязно, що ніхто з юдеїв ще так гарно не всміхався мені, гладко виголеному римлянину. Але його слова вразили мене, адже він мовив лагідним голосом, майже сором’язливо: