— У моєму саду і для тебе є місце, бо я знаю тебе.
Я припустив, що він недобачає і переплутав мене з кимсь. Із подивом я сказав:
— Я не юдей, хіба ти не бачиш? Як ти можеш знати мене?
Він мовив із притаманною юдеям загадковістю:
— Я знаю своїх, і свої мене знають.
Він зробив жест рукою, немов запрошуючи мене прямувати за ним. Я подумав, що він хоче показати мені щось чи пригостити чимось, щоб виявити гостинність, і я радо пішов услід за ним. Він крокував попереду, і я помітив, що він дуже кульгає, хоч іще не був старою людиною. На повороті стежки він знову підправив гілку фруктового дерева, і я помітив, що він ушкодив собі руки працею. На його зап’ястку була неприємна з вигляду рана, яка ще не загоїлася. Побачивши її, я спинився мов остовпілий, і на якусь хвилину тіло припинило мене слухатися. Ще раз він подивився на мене впізнавальним поглядом, а тоді ступнув, тримаючись стежки, за крутосхил.
Коли ноги знову почали мене слухатися, я голосно скрикнув і кинувся бігти за ним. Обійшовши схил, він зник із поля мого зору. Стежка, як я бачив, ішла далі, проте його вже видно не було. Не бачив я і жодного місця, де він за ту коротку хвильку встиг би сховатися.
У мене підігнулися коліна, і я сів долі на стежці, не знаючи, що й думати. Я записую це саме так, як воно відбулося. Записавши, я щиро визнаю: якийсь час я твердо гадав, що бачив у тому садівникові воскреслого юдейського царя.
Неприємна рана на його зап’ястку була на тому самому місці, куди при розпинанні на хресті кат забиває цвях, щоб кістки витримували вагу тіла, яке буде шарпатися. Він казав, що знає мене. А як би він мене знав, якби, розіпнутий, не бачив мене поблизу хреста?
Однак хвилина екзальтації минула, земля знову посірішала в моїх очах, і до мене повернувся розум. Я сидів на запорошеній стежці, згадуючи, як мені всміхнувся приязний юдей. Як я міг із цього так знетямитися? Таж бувають і юдеї, приязні до чужинців. Кульгавих я набачився в місті аж задосить, а садівник часто ранить руку, коли працює. Його жест я, певно, неправильно зрозумів. Він не хотів, щоб я прямував за ним, натомість він заховався в котромусь знайомому потайнику.
Передусім — якби він був юдейським царем, чого б він являвся саме мені? Хто я такий, щоб він мені являвся? З другого боку, якби він мав на це причини, він би, звичайно, пояснив, навіщо це і що саме він хоче від мене. А отака його з’ява була геть безцільна.
І ще я подумав, що просто бачив сон. Однак зіп’явшись на ноги і повернувшись назад, я побачив на траві біля миртового куща те місце, де я був лежав. Ні, це мені не наснилося. Я знову поклався на землю, і мій розум разом із навченістю до мислення бунтували проти безцільності видіння. Певна річ, я щонайщиріше хотів, щоб я таки бачив розіп’ятого царя живим і воскреслим, проте я не мав права вірити у правдивість того, на що сподівався, і уявляти собі, що я бачив його в подобі садівника.
Так мої думки розділилися, і мене пройняло лячне відчуття, що я розділяюся на дві істоти, одна з яких хотіла вірити, а друга насміхалася з легковірності першої. Насмішник запевняв, що я вже не такий молодий і витривалий, як колись. Виснажливе життя в Александрії впродовж зимової пори, коли я то пив вино і проводив безсонні ночі в легковажному товаристві, то досліджував туманні пророцтва, потьмарило мені голову. Піша подорож з Йоппе, приголомшливі події, свідком яких мені з примхи випадку довелося стати, безсонні ночі й надмірне писання були немов останньою краплею у повному-повнісінькому келиху чи пак софістичною пір’їною, що переламує спину верблюда. Я більше не міг довіряти своїм чуттям, а розсудливості — і поготів.
Понтій Пилат — старший за мене, досвідчений і розсудливий чоловік. Якби я був розумним, я послухався би його поради, відпочив би, оглянув визначні пам’ятки священного юдейського міста і все би забув.
Я подумав про бісів, які, згідно з юдейськими оповідями, вселяються у слабких людей і опановують їхнє тіло. Я спав поблизу могил і наразився на небезпеку. Я тільки не розумів, котрий у мені біс — той, який вперто хоче, щоб я вірив, що юдейський цар встав із могили і що я на власні очі бачив його у подобі садівника, чи той, який завзято насміхається з цього всього.
Ледве я встиг це подумати, як насмішник у мені розшаленів і запевнив: ти дійшов уже до того, що віриш юдейським бісам. Ти на власні очі бачив, як лікарі в Александрії препарують трупи людей, і чув, що вони розтинали й засуджених на смерть злочинників, щоби знайти в них душу. Проте нічого вони не знайшли. Ти фантазуєш, що одна людина з-поміж усіх людей воскресла з мертвих, хоч ти на власні очі бачив, як вона віддала духа, розіпнута на хресті, і як серце їй простромив списом досвідчений легіонер. Таке неможливо. А що неможливе, те не може бути правдою.