Він конче хотів довести мені правомірність політики синедріону, прихилився ближче до мене і ще пояснив:
— Утім, ми живемо як на лезі ножа. Кожен жадібний прокуратор ладен панувати, поділяючи, і навіть до певної міри підтримувати тих із народу, хто прагне влади, щоби згодом мати змогу спровокувати заворушення й бунт, обмежити з допомогою цього наше самоврядування й загребти собі частину храмових скарбів. Однак і в справжніх інтересах Риму, і в наших власних інтересах — зберегти й зміцнити теперішній стан речей та підтримати політично безсторонній синедріон. Щоб ти зрозумів, я би сказав, що наш синедріон відповідає римському Сенату і доповнює самого себе. Він складається з первосвященників, найосвіченіших законників, а також зі світських членів: провідної групи чоловіків, яких ми називаємо старшими, хоч аж ніяк не всі вони старі, просто їхнє походження і статки дають їм право на членство в синедріоні. Народ — політично непідкований, і ми не можемо надавати йому право висловлюватися. Тому кожну ініційовану народом спробу розширити його політичні права і повернути царську владу треба придушувати в зародку, хай там як на позір безневинно втілюється цей задум перевороту — чи то під машкарою нашої релігії чи, скажімо, любові до ближнього.
Моє зневажливе мовчання спонукало його захищатися дедалі емоційніше, неначе він таки почувався винним. Він пояснив:
— Ти, римлянин, не розумієш величезного впливу справжньої релігії, бо ти звик поклонятися лише ідолам. Релігія — це наша сила, але водночас і найбільша наша небезпека, адже політичний ревнитель мусить вдаватися до рукописів і за їхньою допомогою доводити справедливість своєї мети, якими б не були його таємні цілі. Ти, звичайно, скажеш, що Ісус Назарянин, якого ми встигли вчасно розіпнути напередодні Песаху, був безвинним і праведним чоловіком, великим цілителем і великим учителем. Нехай так. Але саме безвинний і досконалий чоловік, який своєю особистістю, з використанням програм уздоровлення прихиляє народ на свій бік, є найнебезпечнішим. Політично непідкований, вірячи в добро усіх, він стає знаряддям у руках владолюбців. Щó їм до того, що весь суспільний лад зруйнується і народ урешті загине, ставши жертвою римської ненависті, — головне, щоб вони змогли ненадовго вдовольнити свою жадобу до влади. Повір мені, чоловік, який робить із себе Месію, — це державний злочинець, і він заслуговує на смерть, хай би якою щирою людиною він був.
Він завагався і квапливо додав:
— Звичайно, водночас він стає винним у блюзнірстві й таким чином за нашим законом заслуговує на смерть. Але це другорядне питання, між нами, освіченими людьми, кажучи. Якби він іще раз з’явився в храмі під час святкування Песаху, зчинилося б заворушення, підбурювачі узяли б керівництво в свої руки, послуговуючись ним як вивіскою, і пролилася б кров. Унаслідок цього втрутилися б римляни, ну а це, своєю чергою, призвело б до руйнації нашого державного самоврядування. Краще один прийме смерть, аніж загине весь народ.
— Ці слова я вже чув, — зауважив я.
— Забудь про нього, — пильно попросив Аристен. — Його смертю ми не пишаємося, навпаки, я й сам засмутився через нього, адже він, швидше за все, був доброю людиною, той галілеянин Ісус. Сидів би собі в Галілеї, і навряд чи з ним трапилося б щось погане. Там навіть митники ставилися до нього прихильно, а командир капернаумської залоги, кажуть, був його приятелем.
Я розумів, що марно навіть натякати йому про Ісусове воскресіння, бо він лише втратить повагу до мене й матиме мене за легковірного дурня. Поміркувавши, я сказав: