— Ти переконав мене, і я цілком розумію, що політичні причини зробили його смерть бажаною для юдеїв. Але в мандрівках я збираю всілякі дивовижі, щоб пізніше розважати людей своїми відомостями, а може, і щоб самому навчитися. Зокрема, мене цікавлять дивовижні уздоровлення. Замолоду в Антіохії я бачив, як їх робив славетний ворожбит-сирієць. Та й у Єгипті є прочанські місця, де відбуваються дивовижні уздоровлення. Тому я залюбки зустрівся би з котримось хворим, якого уздоровив той чоловік, щоб довідатися, які способи він використовував.
В мені достигала нова ідея.
— А взагалі, найцікавіше було б зустрітися з кимсь із його учнів! — вигукнув я. — Тоді я з перших рук дізнався би, що ж вони про нього думають і чого він, власне, прагнув.
Аристен збентежився і мовив:
— Вони, зрозуміло, переховуються або втекли назад до Галілеї. Найближчих учнів у нього, як мені відомо, було лише дванадцять, і то один із них виказав синедріону його нічний сховок. Усі вони — прості люди, рибалки з Галілейського моря тощо, за винятком такого собі Івана, парубка з доброї родини, який, здається, вивчав грецьку і розмовляє нею. А втім, до нього начебто долучився й котрийсь митник. Такий от набрід, розумієш. Навряд чи ти матимеш із них якусь користь.
— Але, — завагався він, — коли тобі справді цікаво — хоча, чесно кажучи, я щось не втямлю твоєї допитливості, адже ти можеш весело пожити в Єрусалимі, — то, звичайно, є член синедріону Никодим, який міг би просвітити тебе. Він старанний дослідник рукописів і, так би мовити, чекальник. У ньому нема нічого поганого, хоч у синедріоні він викликав осуд тим, що заступався за Ісуса. Він занадто безневинний для такого високого посту. Тому його не запросили на нічне засідання синедріону — він дуже б засмутився, якби йому довелося брати участь в ухваленні назарянинові смертного вироку.
— Я чув про нього, — зазначив я. — Це ж він зняв царя з хреста і поклав його у гробницю? Кажуть, пожертвував аж сто літрів масті йому на полотно.
Слово «цар» роздратувало Аристенові вуха, але він хоч не виправляв мене, як інші юдеї. Знехотя він визнав:
— Ти добре обізнаний. То був неприхований протест з боку його і Йосипа Ариматейського, але нехай, якщо це послабило їм муки сумління. Йосип — це просто один зі старших, а ось Никодим належить до ізраїльських учителів, і він мав би знати краще. Хоча не треба просто вірити чиїмсь намірам. Можливо, похованням галілеянина вони обидва намагаються зібрати навколо себе внутрішньоопозиційну партію в синедріоні, маючи на меті обмежити владу первосвященника.
Ця думка привабила його. Він вигукнув:
— Проти цього я нічого не маю! Зухвалість Каяфи вже шкодить нашим промислам. Він поклав у руки своїх незліченних родичів торгівлю жертовними тваринами та обмін грошей у храмі. Хочеш вір, хочеш ні, але навіть я не маю за собою жодного міняльного стола на зовнішньому подвір’ї. Можливо, Никодим з усією своєю безневинністю і провадить добру політику. Це непристойно, та навіть і незаконно, що подвір’я храму перетворилося на галасливий базарний майдан. В обміні грошей можна було б дозволити певну конкуренцію. Це було б лише на користь побожних мандрівників, адже їм не доводилося би вдовольнятися примусовими курсами Каяфи при обміні храмових шекелів.
Його комерційні справи мене не цікавили. Я сказав:
— Я залюбки зустрівся би з Никодимом, але навряд чи він мене прийме, адже я римлянин.
— О, любий друже, — вигукнув Аристен, — це ж лише стане тобі за рекомендацію! Юдей-книжник має за честь, якщо котрийсь громадянин хоче познайомитися з нашою вірою. Таж ти можеш видавати себе за богобоязного. Це відчинить тобі всі двері й ні до чого тебе не зобов’язуватиме. Я охоче порекомендую тебе йому, якщо тільки маєш бажання.
Ми вирішили, що він сповістить Никодима про мене. Назавтра ввечері я зможу піти зустрітися з Никодимом, щойно стемніє. Я взяв у Аристена трохи грошей, однак решту лишив у нього. Він завзято умовляв мене взяти у проводирі досвідченого слугу, який відчинить для мене всі таємні двері й проведе до всіх утіх у Єрусалимі. Я розповів, що після виснажливої зими в Александрії я пов’язав себе обітницями. Він сприйняв це за щиру правду і висловив повагу моїй силі волі, хоча пожалкував, що я багато втрачаю.
Ми розлучилися друзями. Він провів мене до брами своєї садиби і ладен був дати мені супровідника, який ішов би попереду мене й вигукував, щоб мені давали дорогу. Проте я не хотів привертати до себе зайвої уваги. Ще раз він запевнив, що я можу будь-коли звірити йому всі свої тривоги. Він, безперечно, найприємніший юдей, якого я зустрічав, але з тієї чи тієї причини я все ж не відчуваю до нього цілковитої приязні. Його безсторонні роз’яснення остудили мені голову і знову пробудили мій скепсис. Із цього, мабуть, і моя знеохоченість.