Серце моє казало інше, але розум змусив мене мовити насмішкувато:
— Ох, мало ти мені даєш, ізраїльський учителю. Лише шум вітру, і ти й сам не віриш щиро, що він воскрес.
— Я більше не ізраїльський учитель, — покірливо визнав Никодим. — Наймаліший я з Ізраїлевих дітей, у серці своєму збитий на землю і зранений. Але таки щось я тобі дам. Засіявши зерно, сіяч більше про нього не піклується, і ось воно проростає, вітри й дощі зеленять його, і збіжжя росте, навіть коли сам сіяч спить, аж поки воно стає достиглим і його можна жати. Так у мене, і так, може, й у тебе, якщо ти щирий. Зерно, мабуть, засіяне в мене й росте в мені. Може, й у тебе засіяно зерно, і колись із тебе зіжнуть урожай. Мені нічого іншого не лишається, як покірно чекати, визнаючи, наскільки мало я розумію і наскільки хитка моя віра.
— А я аж ніяк не вдовольнюся тим, що просто чекатиму, — нетерпляче заперечив я. — Хіба не розумієш — саме зараз усе ще свіже в пам’яті. Кожен день забирає щось із собою. Зазнайом мене з його учнями. Їм він, певна річ, розкрив таїну свого царства зрозуміліше. У мене вогонь у серці. Я готовий повірити, аби лиш мені довели правдивість усього.
Никодим важко зітхнув і упрохувально сказав:
— Його учні, ті одинадцять, що лишилися, — вони пойняті страхом, розгублені й страшенно розчаровані. Це прості чоловіки, ще молоді та нетямущі. Коли він жив, вони сперечалися між собою про його науку, розподіляли майбутні владні пости в царстві й гризлися за них. Що б він їм не казав, до самого останку вони вірили в земне царство. Ще останнього вечора, перед тим як його вночі ув’язнили, він з’їв із ними песахове ягня, як це роблять чекальники в пустелі, й запевняв, що вдруге він уже не питиме вина аж до дня, коли з ними його новим питиме у царстві. Через цю обітницю він, я думаю, не згодився перед розпинанням на хресті пригубити дурманного оцту, який пропонували йому єрусалимські жінки. Проте його обітниця заохотила найнаївніших учнів повірити, що він закличе з неба легіон янголів, щоб ті воювали за нього і заснували царство, в якому кожен учень правитиме одним ізраїлевим племенем. З цього ти розумієш, що його наука ще не визріла в них. Ті невчені чоловіки не знають, що думати, хоч безпосередньо спізнали всі його чудеса. Вони бояться за своє життя і не виходять зі сховків. Якщо ти з ними зустрінешся, ти напевно збентежишся від їхніх розповідей ще більше, ніж вони самі збентежені.
Цього я не міг збагнути.
— А чому ж він вибрав самих лише простих чоловіків собі в учні? — емоційно спитав я. — Якщо він справді був такий великий дивотворець, як мені розповідають, певно, він міг би й книжників вибрати собі в послідовники.
— Ти зачіпаєш болючу для мене справу, — зізнався Никодим. — Суть мого розчарування зачіпаєш. Він кликав не мудрих і вчених, а вбогих, простих і обтяжених. Промовляючи до великого натовпу, він, подейкують, власне й сказав, що саме прості люди блаженні, бо їхнє царство. Для мудрих і багатих він усе робив занадто важким. Певно, я міг би стати його учнем, але я мав би відмовитися від свого поста в синедріоні, ба навіть від своєї родини, продати свою гончарню і роздати гроші біднякам. Такі суворі умови він поставив, щоби зробити неможливим для мене піти за ним. Утім, він і серед багатих та впливових людей мав друзів, які таємно йому допомагали. Власне, він мав відомості та зв’язки, про які навіть його учні не знали, бо він не вважав це за потрібне.
— І все ж я хотів би зустрітися з кимсь із його безпосередніх учнів, — уперто сказав я.
Одначе Никодим категорично відмовився:
— Ти не римський шпигун, це я знаю про тебе, але вони тобі не повірять, тому що бояться. З другого боку, ти теж їм не повіриш, побачивши, які вони прості. Навпаки, якщо вони розказуватимуть тобі, що бачили воскреслого сина Божого в замкненій кімнаті, ти не довірятимеш їм іще більше і подумаєш, що вони з розчарування зліпили отаку історію, щоб порятувати залишки самоповаги.
Никодим сумовито посміхнувся і мовив:
— Вони спочатку не повірили навіть жінкам, які побували у гробниці й прийшли розповісти, що вона порожня. Один із них, який сам не був присутній учора ввечері в замкненому сховку, — навіть він не повірив розповіді своїх товаришів. То як ти зможеш повірити?
Я щосили намагався умовити його відкрити мені, де ж ховаються учні царя, чи взагалі зазнайомити мене з ними, але, мабуть, він таки не цілком мені довіряв, бо відмова його була категорична. Помітивши, що він починає жалкувати, що взагалі прийняв мене в себе, я квапливо попросив: