— Порадь мені бодай, що робити, бо я не можу сидіти згорнувши руки й чекати, що щось відбудеться.
Він попередив мене, кажучи:
— Сіяч уже відсіявся. Якщо в тебе засіяно зерно, наймудріше ти зробиш, якщо покірно чекатимеш. Ну, але можеш податися до Галілеї, де він сам ходив, розшукати тихих і спитати, щó кожен з них запам’ятав із його науки. Або можеш поговорити з уздоровленими ним хворими, щоб пересвідчитися, що ніхто, крім сина Божого, не міг учинити таких див, як він, коли був живий.
Я був не в захваті від його пропозиції.
— А як я впізнаю тихих? — запитав я. — Галілея далеко, і я чужинець.
Никодим повагався, проте навів мені розпізнавчу ознаку, кажучи:
— Запитай дорогу, коли прямуватимеш, але якщо хтось похитає головою і скаже: «доріг чимало, і багато є обманців, а я не хочу обманювати тебе», тоді ти відповіси: «є лише одна дорога, покажи її мені, бо я тихий і покірний у серці своєму». За цим вони впізнають тебе і довірятимуть тобі. І ти не можеш їм нашкодити, хай би й виказав їх, бо вони тримаються заповідей, сплачують податки і не завдають нікому шкоди.
Я сказав:
— Дякую тобі за пораду, я її запам’ятаю, але, певно, він робив чудеса і в Єрусалимі. Я не хотів би ще їхати з міста — може, тут часом щось відбудеться.
Никодим стомився від мене і мовив:
— Тут ти можеш зустрітися зі знеславленою жінкою, з якої він вигнав бісів. А ще є село під назвою Віфанія, від міста до нього недалеко йти. Там мешкають брат і дві сестри; він їх відвідав, перебуваючи в їхній садибі. Одній із них він дозволив сидіти в себе біля ніг і слухати навчання, хоч то була лише жінка. А брата він потім воскресив із мертвих, хоч той пролежав у могилі чотири дні, й тіло, як розказували, вже тхнуло. Піди зустрінься з тим Лазарем. От і буде тобі вдосталь чуда. Вони приймуть тебе, якщо ти скажеш, що тебе прислав я.
— А він справді був мертвий? — недовірливо спитав я.
— Звичайно, звичайно! — роздратовано вигукнув Никодим. — Бувають далебі й нібитовмерлі. Я знаю це так само, як і ти. Бувають такі, що, коли голосять люди й лунають флейти, вони підводяться, сідають на марах перед нажаханими родичами і починають кліпати очима. А ще розповідають про небіжчиків, які опритомнювали вже у гробниці, здирали собі нігті на руках і кричали, доки не задихалися, бо не могли відвалити каменя від входу. За нашим законом тіло конче треба ховати в той самий день. Тому можливі такі помилки. Земне знання я маю для своїх потреб, і нема чого тобі приходити до мене зі своїми радами.
— Яка тобі з чогось користь, коли в тебе вже наперед засадничий скепсис? — дорікнув він. — Щó ти думаєш на цьому виграти? Я читаю твої думки, коли ти прикидаєш, що та родина мала з ним дружні стосунки. Їм, задля переконання недовірливих, легко було схитрувати й покласти Лазаря у летаргійному стані в могилу, щоб почекати на прибуття вчителя. Але щó б вони на цьому для себе виграли? Краще побач їх усіх трьох на власні очі — і Лазаря, і обох його сестер. А тоді роби висновок, кажуть вони правду чи вони просто хитруни.
Зрозуміло, Никодим мав рацію. Позаяк я не зміг більше нічого з нього видобути, я подякував і запитав, скільки я йому винен за навчання. Він категорично відмовився від плати й зневажливо сказав:
— Я не артист, який утік із цирку і перебувається тим, що вчить дітей читати, як це, кажуть, заведено в Римі. Ізраїльські вчителі не навчають за гроші — той, хто йде в учителі, має навчитися й якогось ремесла, щоб міг прогодовувати себе працею рук своїх. Я от гончар, як і мій батько до мене. Але якщо хочеш, віддай гроші біднякам. З цього тобі може бути благословення.
Він провів мене сходами вниз, а з подвір’я ще запровадив мене до передпокою, щоб я побачив при світлі лампи, що він не якийсь там миршавий чоловічок, хай він і гончар. Така міра людського марнославства була в ньому. Отож я побачив, що його кімната — це кімната багатої людини, де повно дорогих речей. Та й одежа його була із найкращої тканини. Але найбільше я роздивлявся його обличчя, побачивши Никодима нарешті при яскравому світлі. Він мав короткозорі очі через читання рукописів, а в лиці його, незважаючи на сиву бороду, було щось по-дитячому круглясте. З його рук було помітно, що він напевно вже багато років не торкався глини, хоч, може, й володів ремеслом.
Він теж допитливо подивився на моє обличчя, щоб запам’ятати мене, і сказав:
— Я не бачу в твоєму лиці нічого поганого. Очі в тебе неспокійні, але це не очі скептика чи злочинника. Однак запусти собі хоч бороду, щоб і інші вважали тебе богобоязним.