Я й сам це вже зрозумів і почав запускати бороду, але ж за ті кілька днів моє підборіддя вкрилося хіба що чорною щетиною. Никодим провів мене до брами і сам зачинив її на засув за мною. Він більше не хотів показувати мене слугам.
На вулиці я спотикався об стерті кам’яні плити, доки очі знову не звикли до темряви. О такій пізній порі лише на рогах великих вулиць іще було міське світло, але дорогу, якою я йшов був до гончарні, я ретельно запам’ятав і гадав, що легко знайду моє нове пристановище, хай воно й містилося на чималій віддалі від долішнього міста. Я дійшов до муру, що відокремлював передмістя від горішнього міста, не зустрівши нікого, крім двох міських юдеїв-поліціянтів. Але побіля аркової брами зі мною привітався несміливий жіночий голос, питаючи:
— Як твій мир, приходьку?
Я стрепенувся, почувши ці несподівані слова, але ввічливо відказав:
— А як твій мир, жінко?
Вона вклякла переді мною на вулиці й покірно мовила:
— Я — твоя служниця. Тільки накажи, і я зроблю, що ти хочеш.
Я здогадувався про її професію і відмовився:
— Іди собі в мирі. Я не хочу від тебе нічого.
Але вона була вперта, вхопила мене за полу плаща і сказала прохальним голосом:
— Я бідна і не маю кімнати, куди тебе привести, але в мурі є порожнина, і нас ніхто не побачить.
За звичаєм юдейок, вона була цілковито загорнена одягом і так запнула собі голову, що я не міг скласти собі уявлення про її лице чи бодай вік. Але мене розчулила її бідність. Я пригадав Никодимову рекомендацію і дав їй стільки срібняків, скільки, на мою думку, був винен йому за навчання й пораду.
Спершу вона не повірила, коли я ще раз запевнив, що не хочу від неї нічого. Але зрозумівши, що це справді так, вона конче захотіла поцілувати мені ноги й вигукнула:
— Ніколи ще ніхто не дарував мені чогось, не просячи від мене нічого! Нехай благословить тебе Ізраїлів Бог, хоч я й не гідна того, щоб когось благословляти, і навіть гроші мої не беруть до храмової жертовниці. Але назви мені своє ім’я, щоб я могла помолитися за тебе.
Я не мав бажання називатися жінці з такою професією, проте не хотів її ображати. Тому я пояснив:
— Моє ім’я по-римському Марк. Я приходько в Єрусалимі.
Вона сказала:
— Ім’я твоєї служниці — Марія. Але Марій є більше, ніж зерняток у гранаті. Тому я розповім тобі, що я Марія з Беріту, села криниць, щоб ти відрізняв мене від інших Марій, які напевно тобі зустрінуться, адже ти такий добродушний.
— Я не добродушний, — заперечив я, щоб її збутися. — Я просто сплатив один борг, і ти можеш не дякувати мені за це. Іди собі в мирі, та й я піду в мирі, і ми не мусимо згадувати одне одного.
Вона спробувала роздивитися моє лице в темряві й попросила:
— І все ж не гордуй молитвою біднячки. Може, колись я зможу прислужитися тобі саме тоді, коли ти й гадки про це не матимеш.
— Ти нічого мені не винна, — повторив я. — Я не прошу від тебе послуг. Я лише шукаю дорогу, але ти навряд чи зможеш мені її показати.
Квапливо вона сказала:
— Ти, приходьку, питаєш дорогу? Але доріг чимало, і вони оманливі. Я, певно, лише зіб’ю тебе кудись не туди, якщо спробую показати тобі дорогу.
Її відповідь не могла бути простою випадковістю. Проте я відчув розчарування від думки, що тутешні тихі, мабуть, найбільш зневажувані й відкинуті осторонь. І все ж я спробував згадати про мишу, яка перегризла мотузки на впійманому леві. Тому я сказав:
— Мені розповідали, що є лише одна дорога. А ще я б хотів бути тихим і покірним у серці своєму, якщо зумію.
Вона простягла руку, помацала мені обличчя й відчула шорстку щетину на моєму підборідді. Яким би покірним я не хотів бути, але від її дотику мені стало неприємно. Я, мабуть, здригнувся, бо вона відразу позадкувала і журливо мовила:
— Цілитель потрібний не здоровим, а хворим. Ти пожалів мене не заради мене самої, а лише щоби сплатити борг, який був тягарем для тебе. Либонь, навряд чи ти настільки хворий, щоб у серці своєму справді хотіти ступити на дорогу. Але мене послано випробувати твою душу. Якби ти подався за мною в порожнину в мурі, ти пішов би звідси зажурений, як і я. Я дам тобі надію, якщо ти справді щиро питаєш дорогу.
— Я щирий і не хочу нікому нічого поганого, — запевнив я. — Я хочу лише знати правду про деякі речі, про які тобі навряд чи відомо.
— Не гордуй знанням жінки, — застерегла вона. — Те, що відомо жінці, в царстві може виявитися більшим за чоловіче розуміння, хай би я й була найзневаженішою з ізраїльських жінок. Моє жіноче знання каже, що ці дні — це дні чекання. Цими днями сестра зустріне сестру, не гордуючи нею, і брат зустріне брата, не винуватячи його. Тому мені світліше на душі, ніж досі, хоч я пропаща жінка.