Вона з таким радісним чеканням у голосі говорила до мене, аж мені довелося повірити, що вона справді щось знає.
— Я слухав сьогодні ввечері ізраїльського вчителя, — сказав я, — але він був невпевнений і маловірний чоловік, і його навчання лишило мене байдужим. Чи не могла б ти, Марія з Беріту, навчити мене краще за нього?
Коли я це казав, мене взяла підозра, що, може, ця Марія не така вже й погана жінка, якою виставила себе. Може, її справді з тієї чи тієї причини послано на мій шлях, аби випробувати мене, адже щоб повернутися туди, де в мене нова оселя, я мусив пройти цією брамою.
— Яку надію ти мені даси? — запитав я. Вона теж запитала:
— Чи знаєш ти Джерельну браму?
— Ні, — сказав я, — але я, певно, легко її знайду, якщо треба буде.
— Звідти ти вийдеш у Кедронську долину і на дорогу до Єрихону, — пояснила вона. — Може, це — та дорога, яку ти шукаєш. Але якщо це не та дорога, що тобі потрібна, то підійди якогось дня, коли в тебе виросте борода, до Джерельної брами й роздивися довкола. Можливо, ти побачиш, як від джерела повертається чоловік із глеком води. Прямуй за ним. Може, він відповість, якщо ти з ним заговориш. Але якщо ні, я не можу тобі допомогти.
— Носити воду — не чоловіча справа, — недовірливо сказав я. — По воду ходять жінки — і в Єрусалимі, і деінде.
— Саме за цим ти його впізнаєш, — запевнила Марія з Беріту. — Але якщо він тобі не відповість, не напосідай на нього, а повернися котрогось іншого дня і спробуй знову. Іншої поради я не можу тобі дати.
— Якщо твоя порада буде добра і допоможе мені так, як я сподіваюся, — мовив я, — я знову буду винний тобі, Маріє.
— Навпаки, — жваво заперечила вона. — Я сама сплачую борг, якщо можу комусь іншому показати дорогу. Але якщо борг буде тягарем для тебе, віддай гроші біднякам і забудь про мене. В усякому разі тобі не варто шукати мене тут, у порожнині муру, бо сюди я вже ніколи не повернуся.
Ми розійшлися, і в мене не лишилося жодного уявлення про її обличчя, так щоб при денному світлі впізнати її. Але я подумав, що впізнаю її веселий голос, якщо колись його ще почую.
Я повернувся до свого помешкання й піднявся зовнішніми сходами на дах і в покій. Коли я міркував, що ж зі мною відбулося, мені почала дошкуляти таємничість юдеїв. Никодим напевно знав більше, ніж мені розповів. Мене опанувало відчуття, що за мною стежать і що від мене чогось хочуть.
Або учні воскреслого царя, або юдейські подружки Клавдії Прокули підозрюють, що я, можливо, знаю щось таке, чого вони не знають так достеменно, але ще не наважуються відкритися мені, бо я приходько. З другого боку, вони мали всі підстави остерігатися чужих, адже їх учителя засудили, прокляли й розіпнули на хресті.
Садівник, якого я бачив біля гробниці, теж не дає мені спокою. Він сказав, що знає мене, і я теж мав би знати його. Утім, я не маю наміру повертатися в сад і шукати його. Настільки я впевнений, що його я там уже не зустріну.
П'ятий лист
Марк — Туллії.
Я розповім про те, як прямував до села Віфанія, і про те, що зі мною там відбулося.
Борода моя почала рости. Вбравшись у простий хітон і замазаний дорожній плащ, я здавався собі більше схожим на грабіжника, ніж на освіченого римлянина. Сирієць дав мені в дорогу хліба, соленої риби й оцту, а тоді я покрокував крізь місто до Джерельної брами. Проминувши купальню, я спустився в Кедронську долину і тримався дороги, що пролягала вздовж майже пересохлого струмка. Ліворуч височів на горі міський мур, а праворуч на косогорах було багато гробниць. По схилах росли оливки, ґулясті зі старості, і я проминув високу гору, на спаді якої лежав тінистий темно-зелений садок.
Повітря було свіже й тепле, а небо — безхмарне. Назустріч мені йшли віслюки, нав’ючені дровами та вугіллям, і селяни з кошами. Простував я у веселому настрої і почувався ще молодим і сильним. Радість від фізичних зусиль розвіяла похмурі думки в моїй пойнятій скепсисом голові, і я почувався відкритим та сприйнятливим. Може, й справді я проживаю дні, коли світ сповнений непередбачуваного чекання і ніхто ще до пуття не знає, що ж відбувається. Я, захожий, міг перебувати так само близько до загадки, як і ті, хто жив у ній. Земля не була тією самою землею, і небо тим самим, а натомість я все розпізнавав ясніше, ніж до того.
Ще здалеку я побачив село Віфанію. Повапновані на Песах стіни приземкуватих будівель блищали мені назустріч із затінку дерев. Підходячи до села, я побачив чоловіка, який сидів у тіні від фігового дерева. Сидів він так непорушно у своєму землистому плащі, що я стрепенувся і спинився, побачивши його.