— Мир тобі! — вигукнув я. — Це село називається Віфанія?
Він дивився на мене; обличчя мав худе, а очі його здавалися осклянілими, тож першої миті я подумав, що він сліпий. Він не запинав голови, і волосся його було білим, хоч лице він мав жовтяве, як у молодика.
— Мир і тобі, — відказав він. — Ти збився з дороги, приходьку?
— Доріг чимало, і багато є обманців, — квапливо сказав я, і в мене зайнялася надія. — Може, ти зможеш показати мені потрібну дорогу.
— Це Никодим тебе прислав? — неласкаво запитав він. — Якщо так, то я Лазар. Чого ти від мене хочеш?
Він шепелявив, немов йому важко було говорити. Я зійшов на узбіччя й сів на землю біля нього, та втім не зовсім близько до нього. Я з радістю відпочивав у тіні фігового дерева і щосили старався не дивитися на нього надто допитливо, позаяк юдеї мають звичай спускати погляд долі при зустрічі з незнайомцем. Серед них неввічливо дивитися комусь у вічі.
Мабуть, він дивувався, що я не відразу заходився говорити, адже після того як ми мовчки просиділи поряд і я пообмахував собі лице полою плаща, бо зіпрів від ходи, він мовив:
— Ти, певно, знаєш, що первосвященники вирішили вбити й мене. Як бачиш, я не переховуюся, а мешкаю у своїй домівці й у своєму селі. Нехай собі приходять і вбивають це моє тіло, якщо зможуть. Я не боюся їх, і тебе теж не боюся. Мене ніхто не може вбити, бо я ніколи не помру.
Його лячні слова й осклянілі очі настрашили мене, аж мені здалося, що я відчуваю, як від нього в мене входить холодний повів. Тому я вигукнув:
— Ти що, потьмарився розумом?! Як це якась людина може стверджувати, що ніколи не помре?
Він сказав:
— Може, я вже не людина. Правда, в мене є це тіло. Я їм, п’ю і говорю. Але цей світ не є для мене справжнім. Я не втрачу нічого, хай би і втратив це своє тіло.
У ньому було щось таке дивне, що я повірив його словам.
— Мені розповідали, — мовив я, — що той, кого розіпнули на хресті як царя юдейського, воскресив тебе. Це правда?
Він глузливо сказав:
— Чого ти питаєш, чи це правда? Я ж сиджу тут, і ти бачиш мене. Я вмер людською смертю і пролежав у могилі в полотні чотири дні, поки він не прийшов, не звелів забрати камінь від входу до гробниці й не гукнув мені: «Лазарю, виходь!» Отак просто воно було.
Але він не був радий, розповідаючи це. Навпаки, голос його лунав глузливо. Я не казав нічого, і він повів далі:
— Це все через моїх сестер, і я не можу їм пробачити, що вони посилали йому звістку за звісткою і змусили його прийти назад до Юдеї. Якби я не захворів і не вмер, він, може, взагалі б не повернувся до Юдеї і не потрапив би до рук ворогів. Він плакав через мене, перед тим як покликати мене з могили.
— Не розумію тебе, — заперечив я. — Чому ти не радієш, а винуватиш сестер, хоч він воскресив тебе і ти зміг повернутися до життя?
Лазар мовив:
— Думаю, ніхто, зазнавши смерті, більше не може радіти. Йому не треба було плакати через мене.
І ще він сказав:
— Мабуть, він, Ісус, був сином Божим і тим, хто прийде в світ, хоч я цьому не вірив так, як обидві мої сестри. Не розумію, чому він так любив мене, адже він не мав на це жодної причини.
Ми сиділи тихо і обидва видивлялися перед собою, і я не знав, що б мені ще в нього спитати — настільки дивним він був для мене зі своїми безрадісністю і невдоволенням. Нарешті я обережно спитав:
— Мабуть, ти вже принаймні віриш, що він Месія?
— Він — більше, ніж Месія, — сказав Лазар з беззаперечною впевненістю. — Саме це й лякає мене в ньому. Він — більше, ніж будь-що, що передбачали пророки. Певно, ти чув, що він встав на третій день із могили.
— Чув, — запевнив я. — Саме тому я прийшов до тебе, щоби більше дізнатися про нього.
— Це просто природно, самозрозуміло і збагненно, — зауважив Лазар. — Яка сила могла би стримати його в могилі? Я не мусив йти дивитися на порожню гробницю, як це зробили сестри. Я й так вірю. Але, приходьку, всім серцем я бажаю, щиріше, ніж будь-чого іншого, аби лиш він у цьому житті більше мені не показувався. Побачити його — я цього не витримаю. Ні, ні, не в цьому житті. Аж у його царстві.
— А яке воно, його царство? — завзято спитав я.
Лазар глянув на мене безрадісними очима і мовив:
— А чому ти так само не спитаєш, яке воно, царство смерті? Запевняю тебе: смерть присутня тут, у цьому місці й повсюдно, це я спізнав. Цей наш світ — царство смерті. Моє тіло — царство смерті. Твоє тіло — теж царство смерті. А от у Ісусі його царство зійшло на землю. Тому його царство присутнє ось тут, довкола нас і повсюдно.