— Ти хочеш переконати мене, що він був водночас людиною і Богом, — сказав я. — Утім це неможливо. Я б іще міг зрозуміти Бога, який присутній в усьому, що відбувається, і є частиною в кожному з нас. Але Бог — це бог, а людина — це людина.
Марія не погодилася:
— Даремно ти намагаєшся збити мене з пантелику. Я знаю те, що знаю, і передчуваю те, що передчуваю. Ти теж прочуваєш, хай і не розумієш. Бо ти не прийшов би до нас питати дороги. Як ти зможеш зрозуміти, коли й ми не розуміємо? Ми просто віримо, бо не можемо не вірити.
— Ви вірите, бо любили його, — з гіркотою сказав я. — Певно, він був дивовижний чоловік і великий учитель. Але важко мені його любити лише за тими розповідями, які я про нього почув.
— У тобі є добра воля, — сказала Марія. — А то я не слухала б тебе і не відповідала б тобі. Тому я ще поясню. Нас навчили змістові закону: люби Бога усім серцем і свого ближнього, як самого себе. У ньому ми любимо Бога, який послав його.
Для мене була несподіваною думка, що Бога слід або можна любити. Страх, жах і повагу я можу збагнути, але не любов. Я похитав головою. Ця наука була понад моє розуміння. А ще мені здавалося безглуздим любити свого ближнього, як самого себе, адже серед людей бувають добрі й злі. Тому я запитав по-філософському:
— Ну а хто ж мій ближній?
Марія пояснила:
— Він навчав, що кожна людина — наш ближній, навіть самаряни, яких ми, Ізраїлеві діти, вважаємо нечестивими. Сонце світить і злим, і добрим. Злу не можна противитися злом. Якщо хтось ударить тебе у щоку, підстав йому другу щоку.
Я заперечно здійняв обидві руки й вигукнув:
— Я вже наслухався досить і ніколи не чув безглуздішого вчення. Мені вже зрозуміло, що втілити його в життя неможливо для людини. Але краще мене навчатимеш ти, гарна жінко, ніж ізраїльський учитель Никодим.
Марія спустила очі додолу і звісила руки. Тихо сказала:
— Ще, розіп’ятий на хресті, він кликав свого отця і просив того пробачити його мучителям. Так розповідають ті, що були там і все бачили. — За якусь хвилину вона покірно попросила: — І не називай мене гарною. Цим ти лише мене засмучуєш.
Одначе Марта заперечила:
— Авжеж, моя сестра гарна. Її багато хто сватав. Утім по смерті наших батьків ми живемо всі троє разом, і брат оберігає нас. Тому це було для нас таким великим милосердим вчинком, коли він оживив Лазаря. А то ми не знали би, що й робити. Спочатку ми дуже боялися, що з міста прийдуть книжники і закаменують брата. Вони цим погрожували. Але, певно, вони вже не прийдуть — після того як позбавили Ісуса життя. Щó б я не намагалася робити, в мене не виходить не тривожитися. Він це заборонив. Проте що я з собою вдію? Я не хочу навіть згадувати, як я мордувалася, коли Ісус уперто подався до Єрусалиму, наражаючись на загибель.
Я не дуже її слухав, бо мене збурило ірраціональне вчення, яким поділилася зі мною Марія і яке справді було не для цього світу. Я дістав повну порцію нового вчення, більше, ніж здужав перетравити. Ліпше б було поглузувати й завернути назад з такої безглуздої дороги. Мені аж перевертало душу від думки, що я мав уважати будь-якого недоумкуватого чи злочинника своїм ближнім і дозволяти себе кривдити, не здіймаючи навіть пальця для захисту.
Але Марія ще сказала:
— Не тривожмося. Не тривожся й ти, приходьку. Просто почекаймо, що ще станеться. Сам він казав, що волосся на наших головах пораховане і що навіть горобець не впаде з гілки без відома його отця. То чого нам тривожитися?
Її переконливі слова подіяли на мене. Так само як раніше я недовірливо, а проте з бажанням повірити, ішов за ознаками й передвістями, тепер я був опанований сповненою передчуття певністю, що мені не треба так люто бунтувати в душі, щоби спробувати миттєво досягти правди. Усе поступово стане мені зрозумілим — головне, щоб я вдовольнявся тим, що триматимусь дороги, якою мене ведуть.
Тому я встав і сказав:
— Я вже, певно, засидівся й заважаю вам поратися на господарстві. Але я дякую вам обом, що ви так радо мене слухали й відповідали мені. Мир вам.
Марта квапливо встала й сплеснула руками, вигукуючи:
— Не йди ще. Як би я відпустила тебе від нас, не нагодувавши й не напоївши?
Попри мої заперечення, вона зайшла досередини, щоб винести мені щось поїсти. Тим часом я сидів на кам’яній лавці, поринувши в думки, а Марія сиділа на землі біля мене. Ні я, ні вона більше нічого не казали одне одному, проте мовчазність наша не була гнітючою, як це буває, коли людям нема що сказати. Навпаки, Марія вже наговорила мені стільки, скільки я міг сприйняти. Дещо я зрозумів, а решта, можливо, проясніє для мене, тільки от слова нічим уже не могли мені допомогти. Тому вона просто сиділа біля мене. Її близькість навівала на мене ясноту, тож мені було добре біля неї.