Повернулася Марта, принісши хлібини, помащені олією та присмачені терпким насінням, овочі, збиті з яйцями, солону баранину і густий виноградний мед. Виставивши все на кам’яній лавці поряд зі мною, вона полила мені води на руки й поблагословила їжу. Проте ні вона, ні її сестра не торкалися харчу, та й Лазар не прийшов поїсти зі мною. Через те я, незважаючи на їхню приязнь, почувався відторгненим.
Ішов я до Віфанії недовго, утім тепер, побачивши добру їжу, я відчув голод і почав її наминати, а Марта коло мене припрошувала скуштувати кожної страви і з’їсти все. Мені стало цікаво, чи викинуть вони залишки їжі, якої торкався рукою я, приходько, і з ввічливості я їв ще й тоді, коли вже був ситий. Наостанок я напився води, яку Марта присмачила вином, і мене пройняла розморлива знемога.
Стояла полуденна пора. Коли я попоїв, Марта дбайливо мовила:
— Навіть не думай вирушати назад до міста в найгарячішу пору дня, а відпочинь у нас, щоб ми виконали обов’язок гостинності щодо тебе.
Я був надзвичайно знеможений, і не знаю, духовно більше чи фізично. Намагаючись стати на ноги, щоб піти собі, я відчув таке заціпеніння в усьому тілі й таку приємність від ґречності обох цих жінок, що ніяк не хотів іще йти. Напевно, я міг би попрощатися й рушити в дорогу, якби захотів, але через мою кволість сама думка про те, щоб кудись іти, віддавалася болем у всьому тілі. Якусь хвилину я навіть думав, що Марта домішала до вина дурманливих ліків, але нащо б їй було це робити, та й я не відчув у вині жодного гіркого присмаку.
— До Єрусалиму недовго йти, — сказав я. — Але якщо ви справді дозволяєте, я б охоче лишився у вас на час пообіднього відпочинку. Тут у вас мені добре.
Обидві вони таємничо всміхнулися, немов знали правдивість сказаного мною краще за мене. На якийсь час їхнє таємне знання надало їм у моїх очах дивного вигляду, неначе вони вже були не просто людські істоти, а щось більше. Але страху перед ними я не відчував. Радше я був як дитина, що, заблукавши, знайшла дорогу додому.
Разом вони провели мене на внутрішнє подвір’я, затінене шатром із листя. Пойнятий відчуттям сонливої нереальності, я помітив, що садиба їхня більша, ніж я гадав. Вона складалася щонайменше з чотирьох зведених у різні часи будівель, які замикали в собі подвір’я. Сестри жестом запросили мене підійматися сходами, що вели до найновішої будівлі, пішли за мною і показали мені покій на даху. То була маленька прохолодна кімнатка. Там стояло невисоке ложе, а на підлозі лежав килим. Ложе пахло корицею. Вони мовили в один голос:
— Лягай і відпочинь, поспи. В цій самій кімнаті неодноразово відпочивав той, про кого ми казали. Утім, опинившись наодинці й відпочивши, він ішов на гору молитися. Коли бував у нас, то приходив і йшов собі, як хотів. Ти теж так роби.
У кімнаті були наготовані посудина з водою і полотнина. Попри мої заперечення, Марта вклякла переді мною, роззула мене, вмила мої запорошені ноги й витерла їх полотниною.
— Чому ти так мені робиш? — запитав я. — Адже ти не моя служниця.
Марта подивилася на мене з тією самою таємничою усмішкою на обличчі й мовила:
— Може, колись ти зробиш те саме комусь іншому, хоч не будеш його слугою. Розумієш, я бачу тебе зраненим, зажуреним і сповненим пригніченості, хоч тіло твоє зовні ціле і здорове, а в голові твоїй повно всілякої мудрості.
Ті слова вцілили в мене, адже знання моє — це й досі лише дошкульний ніж у серці, всі мої питання безвірно мерехтять навколо істинного, і, попри своє бажання, я не можу вірити тому, чому не хочу вірити.
Марія сказала:
— Він сам зробив останнього вечора таку саму послугу своїм учням, коли ті сперечалися, котрий з них буде найбільшим у його царстві.
Тихенько вони вийшли з кімнати, а відтак я міцно заснув. Такою глибокою полегкістю було для мене заснути в їхній добрій кімнаті в ложі з запахом кориці.
Прокинувся я від потужного відчуття, що я вже не сам у кімнаті і тут присутній хтось, хто чекає на моє пробудження. Це відчуття було таким виразним, що очей я ще не розплющував, а прислухався до дихання чи рухів гостя. Проте, розтуливши очі, я побачив, що кімната порожня і я в ній наодинці. Мене опанувало таке несказанне відчуття розчарування, що стіни й стеля задрижали в моїх очах, немов стаючи нематеріальними і розпадаючись. Я заплющив очі й одразу відчув ту саму близькість і те, що я не сам у кімнаті. Я подумав, що відчував щось схоже в його гробниці. Мене огорнув спокій.