Я подумав: у ньому його царство зійшло на землю. Після того як він встав із могили, його царство й досі пробуває на землі, доки він сам тут пробуває. Можливо, я відчуваю близькість його царства.
Я знову заснув, але, прокинувшись потім, відчув вагу свого тіла в ложі, гіркий запах власного поту й міцноту валькованих стін довкола себе. Прокидання моє було важким як оливо, і я знову не хотів відразу розтуляти очей — з такою журбою я прокидався, повертаючись у тілесний світ.
Коли нарешті я здужав розплющити очі й повернутися з блаженства свого сну в дійсність, я зауважив, що цього разу я вже не сам. На моє пробудження чекала, незрушно скулившись на килимі, жінка в чорному плащі, яка затуляла одежею голову, тож у першу мить я не міг збагнути, чи це взагалі людина. Її присутності я, прокидаючись, не відчув, і не почув був уві сні, коли вона ввійшла до кімнати. Я підвівся й сів на краю ложа з олив’яною земельною важкістю в усьому тілі.
Почувши, що я ворушуся, жінка випросталась і розкрила обличчя. Вона була дуже бліда й уже немолода. Все пережите нею роз’їло її колишню красу, а втім у її обличчі виднілося щось палахке. Помітивши, що я цілком прокинувся, вона ворухнула рукою під плащем на знак того, щоб я мовчав, а далі почала хрипливим гортанним голосом співати священною мовою юдеїв. Довго проказавши щось по-співочому, вона переклала мені це грецькою:
— Усяке тіло — трава, — розпочала вона, — усяка слава — як цвіт польовий. Трава засихає, а квітка зів’яне, як подих Господній повіє на неї. Трава засихає, а квітка зів’яне, але наш Бог повіки стоятиме.
А тоді вона мовила:
— Поправді, наш Бог — це втаєний Бог.
Вона пильно дивилася на мене з іскоркою в глибині чорних очей, і я кивнув, щоб показати розуміння. Проте її слова ще нічого мені не казали. Вона повела далі:
— І сказав Господь: того мало, щоби був ти мені за раба, щоб відновити племена Якова, щоб вернути врятованих Ізраїля. Я вчиню тебе світлом народів, щоби був ти спасінням моїм аж до краю землі.
Уривчасто співаючи, вона знову перейшла на священну мову, хоча й роздумувала над словами, немов не все точно пам’ятала. І знову вона пояснила грецькою:
— Так віщував про нього пророк Ісая, і тутешні тихі мають його слова в пам’яті: «Він погорджений був, його люди покинули, страдник, знайомий з хоробами, і від якого обличчя ховали. Він немочі наші узяв і наші болі поніс. Він був ранений за наші гріхи. Кара на нього зійшла за наш мир. Усі ми блудили, мов ті овечки, розпорошились кожен на власну дорогу. І на нього Господь поклав гріх усіх нас. Він гноблений був та понижуваний, але уст своїх не відкривав».
Вона труснула головою. Сльози з її очей покотилися на щоки, і вона повела далі зірваним голосом:
— На смерть віддав душу свою, і зі злочинцями був порахований, хоч гріх багатьох сам носив, і заступавсь за злочинців.
Я туманно пригадував, що сам читав щось таке взимку в Александрії за напученням юдея-книжника, але тоді ті слова нічого для мене не важили. Жінка плакала, скулившись на підлозі, й затулила лице чорним одягом, щоб я не бачив її скорботи.
Я сказав:
— Авжеж, я зрозумів твої слова. Так про нього пророкували й так сталося, але яке це має значення?
Вона похитала головою і відповіла під плащем:
— Ми не знаємо ще, не розуміємо. Але небагато ще є доріг, нема вже власних доріг, є лише одна дорога.
Після того як вона затулилася, я подумав про її лице і врешті сказав:
— Як твій мир, жінко? Здається, я тебе знаю.
Витерши сльози одежею, вона знов розкрила обличчя, спробувала всміхнутися й визнала:
— Я теж тебе знаю. Тому прийшла до тебе. Коли він страждав на хресті, ти вдарив книжника і відштовхнув тих, хто насміхався з нього.
Я не міг не посміхнутися.
— Ні-ні, — жалісливо заперечив я. — Я нікого не бив. Тут ти дуже помиляєшся. В якогось книжника я, здається, питав поради, але він мене образив. Тому я звернувся до центуріона, і він трохи відігнав насмішників.
Проте жінка жваво труснула головою і запевнила:
— Я на власні очі бачила, як ти вдарив насмішника, розсердившись на нього, хоч ти чужинець і не маєш жодної причетності до всього цього.
Я не мав причини сперечатися з нею. До того ж перед смертю царя стало так темно, що жінка цілком могла побачити те, чого не було. За якусь хвилину я мовив:
— Здається, я бачив тебе, ти стояла з його матір’ю.
— Авжеж, — визнала вона. — Я — Марія з Магдали. Ти вже про мене чув. Він вигнав з мене бісів, і відтоді я ходила за ним. Він дозволяв мені ходити за ним, хоч його і за це паплюжили.