Раптом вона палко здійняла до мене руки, наче до цього весь час стримувалася, і запитала:
— Скажи ти. Розповідають, що ти пішов до гробниці за наказом намісника і першим з римлян бачив, що він воскрес. Розкажи ти, засвідчи те, що бачив. Мені ніхто не вірить, бо я лише жінка.
Я ретельно обміркував свої слова, бо не хотів брехати чи вводити її в оману.
— Землетрусом відвалило камінь від входу до гробниці, і вартові втекли. Я зайшов до гробниці разом з центуріоном. На власні очі ми побачили завите полотно, а хустка лежала осторонь, одначе тіла всередині не було. Бачачи це, я повірив, але потім прийшли юдеї й зі злості пороздирали полотно. Утім, я й досі вірю, що він воскрес. Але як це можливо — цього я не розумію. Нічого такого раніше не траплялося.
Вона святобливо слухала мої слова. Я хотів бути безстороннім. Тому пояснив:
— Правда, бували, та й досі бувають у різних краях таємні ритуали, в яких бога ховають, а потім він алегорично воскресає з мертвих. Але ті ритуали є не дійсністю, а побожною виставою. Ти ходила до гробниці перед нами. Розкажи, що ти бачила і чи помітила ти, що було з полотном.
Марія з Магдали труснула головою і пояснила:
— Було ще темно, коли я підійшла до гробниці. Я побачила, що каменя нема, і зрозуміла, що тіло забрано звідти. Проте я не наважилася заходити до гробниці, і я б нічого не побачила, бо було так темно. Тому я побігла туди, де переховувалися його найближчі учні, й умовила піти зі мною Симона Петра, високого дужого чоловіка, і молодого Івана, якому він довірив свою матір. Щодуху вони побігли до гробниці, зайшли досередини й побачили, що вона порожня, але потім мерщій утекли, побоюючись юдеїв. Сама я, плачучи, лишилась біля гробниці, а тоді зазирнула досередини. У гробниці було видно, наче при сонячному світлі. Там стояв янгол, одяг у якого був як світло, а обличчя — як вогонь, аж я збентежилася й уся затремтіла і відвернулася, коли янгол заговорив до мене. Але відвертаючись, я побачила його самого, хоча спочатку й не впізнала його.
Її розповідь суперечила свідченню вартових. Вона виправдовувально подивилася на мене, немов розуміючи, що я сумніваюся в її словах, і пояснила:
— Нічого дивного, що я не відразу його впізнала, мені ж бо не спало на думку, що то він. Його учні — й ті не відразу його впізнали, коли він був живий і підійшов по воді в Галілейському морі до їхнього човна. Я подумала, що той незнайомець виніс тіло звідти, почала звинувачувати його в цьому і пильно попросила його повернути тіло. Тоді він звернувся до мене на ім’я, і я впізнала його. Він промовив мені звістку, яку я мала переказати його учням. Я була в такому захваті, що вже не чула під собою ніг, кинувшись бігти з його звісткою. Але мені ніхто не повірив.
Я теж не зовсім їй вірив. Я лише подумав, що вона схильна до екзальтації і, розповідаючи, плутається, у якому порядку відбувалися події. Але повертаючись до головного, я спитав іще раз:
— А чи помітила ти, як саме лежало полотно?
Вона здивовано поглянула на мене й похитала головою:
— Як би я звертала увагу на таке? Янголова яснота засліпила мене настільки, що мені довелося відвернутися. А ще я дуже боялася. Учні не вірили, хоч вірили жінки. Учні й досі в страху за своє життя і не дуже думають про щось інше.
Вона розбалакувалася по-жіночому і жваво пояснювала:
— Мабуть, воно все так, як ти кажеш, — землетрусом відвалило камінь від входу до гробниці, — але інші стверджують, що це, певно, зробив янгол. А ще кажуть, що від того самого землетрусу завалилися сходи, що ведуть до святині у храмі. Не впізнали його й ті двоє, до яких він пристав на дорозі, коли вони в той самий день прямували до Еммауса. Вони його не впізнали, хоч він пояснював їм рукописи пункт за пунктом, і чому все мало так статися. Аж коли вони надвечір дійшли до села і попросили його бути з ними, а він узяв хліб і дав їм, аж тоді вони його впізнали. І тут він зник у них з очей.
— Тобто ти припускаєш, — сказав я, ледве ворушачи язиком, — що він і досі ходить тут, приходить і йде собі, як йому забажається, і заговорює, з ким хоче? Одні впізнають його, а інші, буває, геть не впізнають.
— Атож, — переконливо мовила Марія Магдалина. — У це я вірю і тому чекаю. Може, серця ще недосить палають; може, наше розуміння занадто повільне. Тому він дає нам почекати, щоб ми дозріли до розуміння, для чого це все.
— Ти стверджуєш, що він ходив по воді, — зауважив я, щоб нагадати собі, наскільки це все неможливо і безглуздо.
Марія Магдалина довірчо подивилася на мене й запевнила:
— Він стільки чудес учинив, що камінь — і той мав би повірити. Але ще й досі ми не знаємо, щó про нього думати. Щоправда, написано: його вістун глухий, а його посланець — сліпий. Може, ми, самі того не знаючи, виконуємо його волю.