— Але чому ти така довірлива до мене, приходька? — запитав я. — Ти освічена жінка, розмовляєш грецькою, знаєш напам’ять ваші пророцтва священною мовою юдеїв. А ще мені казали, що ти заможна жінка. Розкажи мені про себе, щоб я тебе зрозумів.
Вона гордо мовила:
— Я не цураюся приходьків. У своєму будинку я зустрічалася з греками й сирійцями, з римлянами, і навіть з царедворцями. Якщо він — то був він, як я знаю і вірю, його вість — вона не лише для Ізраїля, а для світла в усьому світі, як написано. З мене і через це насміхаються. Бувши біснуватою, я пережила багато такого, чого не розуміють ті прості чоловіки. Чаклун може зачарувати тіло біснуватого навіть у посудину з водою так, що тіло зойкатиме, коли чаклун тицятиме голкою у воду в іншій кімнаті. Але він не хотів скористатися мною, як користалися інші. Він хотів лише визволити мене від бісів, розуміючи, що я сама в глибині серця хочу визволитися. З минулого життя моє обличчя мерхле, мов камінь, з якого дощі змили всю живу землю. Не питай мене про моє минуле життя. Говори зі мною лише такою, яка я тепер.
— Як хочеш, — погодився я. — Але ти не відповіла мені. Чому ти така довірлива саме до мене?
У неї знову запалало обличчя, і вона вигукнула:
— Тому що біля хреста ти захищав його від насмішників! Тому що ти шанував його страждання, не знаючи про нього нічого, крім того, що було глузливо написано на хресті. Ти його захищав, коли ті, кого він називав своїми, зі страхом утекли. Таж там не було нікого, крім нас, жінок, і молодого Івана, який може не боятися, бо його родина приятелює із первосвященником. Навіть підбурювачі насмілювалися кричати на римлян за своїх умирущих товаришів. А на його захист не став жоден голос.
Я зрозумів, що вона злість на учнів повернула на приязнь до мене. Поміркувавши, я обережно сказав:
— Наскільки я розумію, ти, жінка, яка багато пережила, гадаєш, що знаєш про нього більше, ніж наразі можуть збагнути його учні. Але вони не довіряють тобі, бо ти жінка і схильна до екзальтації, і вони не вірять твоїм видивам. Тому я тобі потрібний за свідка.
Марія Магдалина перервала мене і вигукнула:
— Ти що, й досі не збагнеш, тугодуме? Він дозволяв і жінкам приходити до нього. Він був добрий з Марією, Лазаревою сестрою, та й із Мартою. Трапезуючи в гостях у фарисея, він дозволив грішниці вклякнути біля ложа, вмити йому ноги слізьми й обтерти їх своїм волоссям. Тому він знеславився в очах фарисеїв. Вони ладні були думати про нього будь-що погане. Але слухай ще. Навіть самарянку він пожалів біля криниці. А жінку, яку заскочили на перелюбстві, він урятував із рук книжників, коли вони намірялися, дотримуючись закону, закаменувати її. Повір мені, приходьку, він розумів жінку краще, ніж будь-хто будь-коли. Думаю, тому ми, жінки, розуміли й досі розуміємо його краще за його боягузливих учнів.
Її голос перервався, вона пихкала з гніву. Тоді повела далі:
— Так, вони похизувалися і поуздоровлювали хворих його силою. Та коли настав час вирушати догори до Єрусалиму в останню дорогу згідно з його волею, кожен із них ладен був знаходити відмовки, і вони хотіли полишити все це, хоч раніше мало не перегризлися за престоли в його царстві. Народу він говорив притчами, а їм усе роз’яснював. Ні, вони все одно не втямили. Вони знову посмілішали. Лише Хома, в якого найясніший розум серед них, здогадався сказати, що ходімо тоді й помремо разом із ним. Але думаєш, бодай один із них помер, хоч їм вдалося роздобути аж два мечі, щоб охороняти його на останньому нічлігу, за мурами? Два мечі їм вдалося роздобути, хоч кожному, хто таємно придбає собі зброю в Єрусалимі, загрожує сувора кара. Але чи боронили вони його, я питаю?
Вона вигукувала і пихкала, але, заспокоївшись, подумала й визнала:
— Авжеж, сам він заборонив. Сам він казав: хто візьме меча — від меча й загине. Але дорогою до Єрусалиму він усе ж таки закликав: хто має одежу, нехай продасть її тепер і купить меча. Не розумію. Певно, він хотів випробувати їх. Або хотів дати їм упевненість у собі. Не знаю. Адже Симон Петро таки відтяв вухо рабу первосвященника, коли в нічній темряві його прийшли брати під варту. Сам він приклав вухо назад і уздоровив його так, що там видно лишень тоненький рубець у тому місці, де вдарив меч. Малхові родичі розповідають, хоч самому Малху суворо заборонено розповідати.
— Але дозволь мені ще дати вихід гніву, — вела вона далі. — Дозволь мені покартати тих боягузів. Він не спав уночі, він знав свою долю, він молився на самоті. Кажуть, що він пітнів кров’ю в жахливій тривозі. У них він тоді просив лишень, щоб вони були з ним і не спали. Але щó вони робили? Задавали хропака в садку. Ні, я не розумію, не можу їм пробачити. Оті страхопуди будуть підпалювати храм? Таж вони не мали сміливості бодай вбити виказувача. Ні, він сам повісив себе на хрест. Я не розумію, не розумію, що він у них побачив, чому він покликав саме їх?