Від думки про сповиту дитину Марія всміхнулася. Бачачи, як її схоже на білий камінь обличчя пройнялося усміхом і як усмішка засяяла і в її очах, я зрозумів, що свого часу вона була безмірно гарною жінкою. Адже навіть ось так, коли вона просто трохи всміхалася, я не міг не визнати, що вона дуже гарна. Мені по-дивному уявилося яскраве зображення місяця, і я згадав, що вона набула статків, розводячи голубів.
— Даремно ти ходиш у чорному як сажа, — мимоволі сказав я. — Твої кольори — срібний і зелений, Маріє Магдалино, твоя квітка — фіалка, твій віночок — мирта. Мене ти не обдуриш.
Вона стрепенулася і поглузувала:
— Ти що, маєш себе за астронома? Не кажи мені про сили, зв’язані з землею. Хай би я знову ходила в срібному й зеленому, а земні боги не мають більше влади наді мною. Мені досить лишень назвати його ім’я — Ісус Христос син Божий, — і все зло навколо мене тікає, і земні сили бліднуть та перетворюються на тіні, які не можуть мені нашкодити.
З її слів я зрозумів, що вона знала про своїх бісів і страждала від станів екзальтації. Я відразу пожалкував про своє звинувачення, бачачи, як усмішка згасає на її обличчі й воно знову кам’яніє. У глибині її очей знову зажевріла неспокійна іскорка. Утім, мені довелося іще сказати:
— А чи цілком ти певна, Маріє Магдалино, що й ти не зіставляєш усе нове зі своїми старими думками, щоб зрозуміти? Чи цілком ти певна, що ти не замінила своїх старих демонів просто новим демоном, могутнішим за попередніх?
Вона почала заламувати руки й вихитувати тілом, немов щоб угамувати біль у собі. Але намагаючись дивитися мені просто в очі, вона заприсяглася:
— Я певна, цілком певна, що він був і є світлом, повним і безумовним світлом. Він, людина, він, Бог. — Утім, несамохіть виявляючи хворобливий сумнів, який виснажив був її, вона іще захищалася й переконувала радше саму себе, ніж мене: — Ні, він не був ні чаклуном, ні демоном, хоч і ходив по воді. Якби він був просто наймогутнішим магом, я б напевно не пішла за ним, адже я сита чаклунами донесхочу. І він не казав мені йти за ним. Він лише дозволив мені піти за ним. У цьому різниця, розумієш?
Мені було соромно за свої сумніви, але спитати я мусив, бо в усьому хотів пересвідчитися з такою певністю, з якою лиш можна в чомусь пересвідчитися людськими запитаннями. Я зрозумів, що зранив її, і благав пробачити мене так гарно, як умів. А далі попросив прямо:
— Маріє Магдалино, зведи мене з його учнями, щоб я упевнився і в них.
Марія відмовилася:
— Ти, мабуть, іще не дозрів до цього. І вони до цього не дозріли. Ми всі лише чекаємо. Зачекай терпляче й ти.
Але бачачи моє щире прагнення, вона розтанула і сказала:
— Не думаю, що ти шпигуєш для римлян. У серці своєму ти не виказувач, людей я непогано знаю. Якщо ти ним станеш, з тобою може трапитися щось дуже погане. Не нашою силою, а силою того, хто вибрав учнів і хоче зберегти їх, як ти сам сказав. Ти знаєш Джерельну браму?
— Я прийшов, вийшовши крізь неї, — сказав я з усмішкою, — хоч це подовжило мені шлях. Я хотів побачити Джерельну браму.
— То ти знаєш і про чоловіка з глеком води, — зазначила вона. — Нехай буде так. Може, якогось дня, коли ти будеш тихий і покірний у серці своєму, він покажеться біля Джерельної брами. Тільки не поспішай, прошу тебе. Все станеться у свій час. Якби я в це не вірила, я не змогла би жити.
Я ще запитав, чи не хоче вона повернутися зі мною до Єрусалиму, але Марія Магдалина воліла лишитися ще наодинці в тій самій кімнаті, в якій часто відпочивав Ісус Назарянин. Вона мовила:
— Іди собі як хочеш і не чекай, щоб подякувати, якщо внизу не побачиш нікого. Ми, жінки, і так знаємо твою вдячність. Іди собі і приходь, як сам хочеш. Але підозрюю, що ти не знаєш напевно, чого сам хочеш. Думаю, тобі б уже треба триматися єдиної дороги, хай би ти й не хотів. Мир тобі!
— Мир і тобі! — сказав я, і щось у мені змусило мене додати: — Мир тобі, жінко. Більша за кохану, більша за дружину, більша за доньку, адже він дозволив тобі піти за ним.
Напевно, мої слова їй сподобалися, адже після того як я підвівся, вона, все ще скулена до землі, простягла руку і торкнулася моєї ноги, коли я схилився узяти черевики з підлоги. Її дотик був сповнений такої невимовної туги, прагнення недосяжного, що я ніколи не звідував настільки приголомшливого дотику. Навряд чи б я її дотик навіть зрозумів, якби уві сні не спізнав відчуття, що царство зійшло на землю.
Я вже не відчував пригніченості, спускаючись сходами на затінене листяним шатром подвір’я. Там я не побачив нікого, і будівлі садиби стояли геть тихі. Тож я пішов звідти не попрощавшись, і, дійшовши з подвір’я до кам’яної лавки, я на свій подив зауважив за сонцем, що вже п’ята година, рахуючи по-римському. Тінь від гори подовшала і трохи не торкалася садиби.