Я хутко йшов тією самою дорогою назад до міста, так поринувши в думки, що не дуже роздивлявся довкола. Я знову проминув віковічні маслинові дерева, які росли на косогорі й були освітлені сонцем, хоч дорога занурилася в дедалі прохолодніший затінок. Проминув я й садок і відчув у ніздрях надвечірній, міцний запах цілющих трав.
Із задуми мене вивів аж біля брами монотонний стук. Я помітив сліпого, який, скулившись на узбіччі, безупинно постукував ціпком об камінь, щоби привернути увагу перехожих. На місці очей у нього зяяли ямки, а худе тіло було в лахмітті, затвердлому від бруду. Почувши, що мої кроки зупинилися, він заканючив пронизливим голосом професійного жебрака:
— Пожалій мене, сліпого.
Я згадав про торбу з харчами, яку наготувала мені дружина сирійця і яка мені не знадобилася. Я вклав її в його кощаву руку і квапливо сказав:
— Мир тобі. Бери і їж — вся торба твоя. Мені вона вже не потрібна. — Річ у тім, що, підходячи до нього, я відчув жахливий запах його брудноти, і мені не хотілося стояти біля нього й викладати вміст торби в його руки.
Але він навіть не подякував мені. Натомість потягнувся рукою, щоб досягти до поли мого плаща, і з тривогою почав просити:
— Надходить вечір, уже недалеко до ночі, й ніхто не прийшов забрати мене звідси, куди мене вдень привели. Пожалій мене, милосердий чоловіче, і заведи мене до міста. Там я знайду дорогу, а тут, поза мурами, я заблукаю, впаду на каміння і звалюся в ущелину.
Мені здалася неприємною сама думка, що я торкатимуся жахливої істоти, яку навряд чи вже можна було назвати людиною. Тому я мав щастя, що встиг відскочити від того місця, куди сягала його рука, намацуючи мене. Я квапливо пішов далі, намагаючись не чути його по-професійному скигливого голосу, коли він гукав мені вслід і знову почав бити ціпком по камені, немов щоб зігнати на ньому розчарування. Подумки я докоряв йому за невдячність. Адже я все ж таки дав йому добрі харчі й торбу, яка коштувала грошей.
Проте коли я зробив із десять кроків, переді мною наче виріс мур, мені довелося зупинитися й обернутися назад. У сліпого знову прокинулася надія, і він забідкався:
— Пожалій сліпця, видющий. Заведи мене до міста, і на тебе зійде благословення. У темряві я замерзну, і собаки, підкравшись, лизатимуть мої рани.
Я питав себе, хто тут сліпий — я чи ота смердяча істота. Віддати йому харчі — то не було якесь велике добродіяння, адже я їх не потребував. Натомість я міг би вважати за дуже добру справу те, що змусив би себе доторкнутися до нього, відчувати його біля себе й завести його до брами. Але вже сама думка про це була настільки неприємною, що я відчув нудоту.
Знехотя я сказав:
— Доріг чимало, і багато є обманців. Звідки ти знаєш, що я не заведу тебе бозна-куди і не зіпхну тебе в ущелину, щоб позбутися тебе?
Сліпий стрепенувся і знерухомів від моїх слів, ціпок опав у його руці.
— Мир тобі, мир тобі! — вигукнув він з надією і страхом. — Я вірю тобі. А що мені, сліпому, ще робити, аніж вірити, що мене вестимуть, бо ж сам я дороги не знайду?
Його слова взяли мене за серце. Сам я був засліплений власною складністю. На що я ще міг сподіватися, крім того, що й мене вестимуть, бо ж сам я дороги не знайшов? Я згадав про звідану мною уві сні таємничу присутність, яка зникла, коли я розплющив свої живі очі. Рішуче я підійшов до сліпого, узяв його обіруч за кістляву руку і підняв з землі. Покірливо він простяг мені палицю з такою думкою, щоб я, тримаючи її за кінець, вів його за собою і не вимазався його брудом. Але мені стало неприємно від думки, що я тягтиму його, немов тварину на припоні. Тому я взяв його попід пахви і повів дорогою. А втім, він недовірливо шпортав ціпком поперед себе, бо ж дорога на Кедрон — це не те, що рівна римська дорога.
Посувалися ми повільно, адже він був такий худий і слабосилий, що в нього підтиналися коліна. Коли я тримав його за лікоть, здавалося, наче я тримав у руці обгризену зусібіч кістку. Нетерпляче я спитав:
— Чому тебе завели аж так далеко від брами, коли ти сам нездатний подбати про себе?
Він забідкався:
— Ох, приходьку, я заслабий, щоб постояти за себе біля брами. Та коли я ще був при силі, я жебрачив на узбіччі перед храмом.
Він вочевидь пишався цим спогадом і ще раз упевнено повторив, що справді жебрав перед храмом, буцімто це якась велика честь. Я подумки дивувався з людської затятості: навіть найжалюгідніша істота — і та може вигадати для себе якийсь привід для гордості.