Выбрать главу

Він сичав на мене злістю, аж я відчував сморід його дихання, і вчепився за мій плащ, тож я не зміг висмикнутися.

— Дуже ти простодушний, — глузував він, а тоді показав пальцем на свої очниці. — Бог — і той не зможе наростити мені очі назад, коли вже їх виколупали в мене з голови. Я б навіть і не хотів повернути собі зір, бо на що в світі дивитися такому, як я?

Я міг би спекатися його, якби його вдарив, але не зміг піднести на нього руку. Хай би й хотів — думаю, не здатен був би його вдарити.

— Заспокойся, ти, безгрішний, — сказав я. — Брама близько. Біля неї я відпущу тебе, щоб ти часом не нашкодив своїй чистоті.

— Був би я дужчий, — почав зітхати він і втупився в мене порожніми очницями. — Я щось тобі покажу, приходьку. — Зненацька він несподіваною хваткою обвив мене однією рукою ззаду за горло і втиснув гостре коліно мені в спину. Я відчув, як його вільна рука намацує мою калитку з грішми. Якби він справді був дужчим, мені було би сутужно і я би не зміг навіть покликати на допомогу, — а так я легко відняв його бридку руку від свого горла й випручався з його розбійницької хватки.

Пихкаючи, він сказав:

— Ось тобі моя порада, приходьку. Затям її. Не будь легковажним, слухаючи прохання незнайомців, а на безлюдній дорозі не берися вести жебраків. Якби я був дужчий, я б опанував тебе і свистом покликав би зі сховку приятелів на допомогу. Ти позбувся би свого гарного плаща й калитки. Якби я був лихий, я б великими пальцями видавив тобі очі, тож ти не зміг би вже впізнати мене і свідчити проти мене. Так-так, якби ти був римлянин, я би з радістю вбив тебе.

— Дякую за попередження, — поглузував я. — А звідки ти знаєш, що я не римлянин?

Сліпий мовив:

— Жоден римлянин нізащо не взявся би вести мене, як ти з твоїми нікудишніми знаннями про зло у світі. Копняка я б дістав — або удар батогом по писку. Від римлянина годі чекати милосердя. Вони хочуть лише будувати дороги й водогони і тримати міри та гирі непідробленими.

Ми підійшли до баків з водою поблизу брами. Я запитав іще:

— Ти сам бачився з тим розслабленим, про якого розповідав? Він справді ображений на свого зцілителя?

— Я з ним не бачився, — зізнався сліпий. — Я лише кажу те, що чув. Але чому він уздоровив лише одного й окремих? Чому він не уздоровив нас усіх? Чому одному дісталася милість, а другий довіку лишатиметься в темряві? Мабуть, ти визнаєш, що ми маємо причини недобре казати про зцілителя.

— А ще ти, певно, чув, — запитав я, — що він, цар Ісус, встав із могили на третій день?

Сліпець вибухнув виснажним сміхом.

— Понабазікають баби, — просичав він. — І ти, дорослий чоловік, у таке віриш. — Одначе сміх його був однаковою мірою і глузуванням, і схлипуванням. — Його учні викрали його з гробниці, це відомо, — повинуватив він. — Щоб дурити народ до останку. Бог є. Це я знаю. Але в цьому світі нема інших сил, окрім грошей і кулака.

Емоційно він пошпортав ціпком на узбіччі перед собою, натрапив на круглястий камінь і схилився, щоб згребти його рукою.

— Ось камінь! — вигукнув він і погрозив каменем у мене перед носом. — Ти віриш, що камінь перетвориться на хліб? І так само годі такому статися, щоб світ якось змінився. Це — світ ненависті, вбивства й розпусти, світ жадібності й помсти. Ізраїлів Бог — це теж Бог помсти. Римлянам не минути лиха. Але в кожному разі не завдяки тому галілеянину.

Мене пройняла дивна лють. Усе тіло моє похололо.

— Ісусе Назарянине! — сказав я. — Якщо ти був і є чимось більшим, ніж юдейський цар, якщо ти зараз у своєму царстві і твоє царство все ще пробуває тут, перетвори камінь на хліб, і я тобі повірю.

Примушений моїми словами, сліпець заклав ціпок собі під пахву й почав крутити камінь, обхопивши його обіруч. Поверхня каменя подалася під тиском його пальців. Недовірливо він здмухнув порох із каменя, підніс його до носа й понюхав. Ще недовірливіше відщипнув шматочок, поклав собі до рота, скуштував, розжував і проковтнув.

— Таж то не камінь, то сир, — сказав він, дорікаючи мені за дурість.

Мені теж довелося відщипнути шматочок від білої серединки каменя і покласти собі до рота. Це й справді був твердий, збитий у головку селянський сир. Напевно, він випав на узбіччя з возу котрогось селянина і припав порохом, тож його годі було з першого погляду відрізнити від каменя.

Сліпий посмоктував сирний шматочок і недовірливо запитав:

— Ти що, маг? Ти перетворив камінь на сир у моїй руці з допомогою імені назарянина?

— Сир чи хліб — однаково людська пожива, — мовив я. — Якщо він зміг перетворити камінь на сир у твоїй руці, коли я попросив про це його іменем, то, мабуть, і ти мусиш повірити, що він воскрес.