Але кажучи це, подумки я вже почав сумніватися й питати себе, чи не встиг я неусвідомлено примітити щось незвичайне в камені, на який натрапив сліпий, навмання шпортаючи ціпком по узбіччі. Сама по собі випадковість була несподіваною, але бувають і дивовижніші випадковості.
Сліпий виявився практичнішим. Швидко запхавши сир до колишньої моєї торби з харчами, немов побоюючись, що я відберу його в нього, він почав ціпком обстукувати інші камені край дороги, а потім кинувся навколішки й узявся підбирати камені. Проте камені були каменями, такими самими округлими, що й сир, і залишалися каменями. За якусь хвилину він полишив марний пошук.
Ми вже піднялися з Кедронської долини, ідучи в бік брами дорогою, що положисто тягнулася вздовж муру. Так ми опинилися у глибокій тіні міста, а позаду нас призахідне сонце червонило кряжі суворої гори. Я роздивлявся довкола, боячись привидів, і голосно попросив:
— Ісусе Христе, сину Божий, помилуй мене за моє безвір’я!
На мене лягло сліпуче сяйво. Мене пройняло відчуття нереальності, і дійсність у мені була чимось більшим за масивний міський мур переді мною. На якусь ледь відчутну мить, так само як уві сні в Лазаревому будинку, ця дійсність стала для мене такою самою реальною, та й реальнішою за реальність землі й каменю. Одначе сліпий не бачив нічого. Він лише попрохав жалісним голосом:
— Не клич того чоловіка, не гукай його на ім’я, якщо він справді воскрес. Кров його спала й на мене.
Сяйво розтануло так само зненацька, як і з’явилося. Із засліпленими очима я здійняв руку, немов прагнучи затримати своє солодко-легке почуття. Тінь від муру знову лягла на мене, ще похмуріша, і я повернувся на поверхню землі з важкістю в усьому тілі. Дивлячись понад долиною на стрімку гору, освітлену заходом сонця, я збагнув розумом, що там, на косогорі, якась блискуча поверхня на мить віддзеркалила світло понад моєю головою — так само, як люстро, що ним пускають зайчики.
Утім у мені пробувало радісне знання про реальність Ісуса і про його царство. Це таємне знання було дужчим за мій розум, тож я справді хотів вірити. Я думав собі: чому я даремно поспішаю, чому мені хочеться всього негайно і цілковито?
Із радістю я взяв сліпого за лікоть і почав його підохочувати:
— Поквапся. Лишилося ще кілька кроків, і все — ми дійдемо до брами.
Одначе сліпий опирався, намагався випручатися від мене і не згоджувався:
— Дорога стрімка. Куди ти мене ведеш? Чи не збираєшся ти часом вивести мене на кручу й зіпхнути в ущелину, щоб помститися за того, кого я вигуками вимагав розіпнути?
Я сказав:
— Про нього я знаю небагато, але не думаю, що він воскрес, аби повернутися для помсти. Ні, напевно ні.
Ми дійшли до арки. Вартові впізнали його і на знак привітання гукнули йому щось ущипливе, запитуючи, скільки йому вдалося назбирати за день. Думаю, вони б обшукали його і взяли свою частку, якби я не був із ним і не вів би його. Мене вони ні про що не питали, бо вже сама тканина мого безкутасного плаща і моя помащена голова свідчили за мене.
Сліпий заспокоївся, почувши знайомі голоси вартових, пошпортав ціпком бік арки, зненацька випручався з моїх рук і поспіхом пішов поперед мене, впізнаючи вже дорогу. Біля брами був невеличкий майдан, і по краях його і досі стояли криві й каліки, простягаючи руки і монотонним голосом просячи милостиню. А взагалі вечірні справи в місті добігали кінця, і з будинків на мене віяло пахтінням домашніх вогнищ, печеного хліба, часнику й розжареної олії.
Опинившись попереду мене, сліпий замахав ціпком і покликав на ім’я своїх приятелів-жебраків.
— Ізраїльтяни! — вигукнув він. — Чоловік, який іде за мною, завів мене сюди, і я даю свідчення на нього. У ньому живе біс. Він перетворив камінь на сир у моїй руці, прикликавши розіпнутого Ісуса на ім’я. Візьміть каміння з землі й забийте його на смерть. Він напевно один із учнів того проклятущого і накличе на нас лихо.
Він і сам почав шпортати по землі, підібрав свіжу грудку кізяку й жбурнув її в бік звуку моїх кроків так вправно, що зумів влучити в мене, і мій плащ забруднився. Побачивши це, решта жебраків кинулася стримувати його, просила в мене вибачення за нього й застерігала його, кажучи:
— Ти що, крім того, що сліпий, ще й несповна розуму? Він приходько і багач. Як такий може бути учнем назарянина? Він не галілеянин, це видно з його лиця.
Наввипередки скиглячи, вони простягали руки й показували мені свої каліцтва. Я роздав їм повну жменю грошей, але потім скинув із себе забруднений плащ, огорнув ним сліпого і мовив, голосно сміючись: