— Ось тобі плащ, тканину якого ти так пожадливо обмацував. Скористайся ним у житті, якщо колись залишишся ночувати край дороги і змерзнеш, а ніхто не згодиться вивести тебе звідти.
Сліпий грозив кулаком своїм приятелям і вигукував:
— Ви повірите чи ні, що в ньому живе біс? Поправді, якщо я вгрію його в щоку, він підставить мені другу щоку. Такий він божевільний.
Його слова неабияк мене потішили, і я ще дужче засміявся. Може, вчення Ісуса Назарянина не було аж таким нездійсненним, як я спершу думав. Намагаючись протидіяти цьому злу добром, я почував дедалі більшу приємність. Мене опанувало відчуття, що лише так я можу взяти гору над цим злом. Якби я вдарив сліпця чи віддав його до рук вартівників, я б лише здолав зло злом.
Інші жебраки улесливо підхопили мій сміх і пояснювали своєму приятелю:
— Та не живе в ньому біс. Він просто напився, невже не розумієш? Лише п’яний скине з себе плащ, щоб дати тобі, лише п’яний поведе тебе, і лише той, хто перепився вином, реготатиме, коли ти його паплюжиш.
Певною мірою вони мали рацію. В мені шумів неземний хміль, від якого я голосно сміявся, а очі мої туманіли, і тому я геть не соромився людських поглядів, ідучи містом у самому хітоні. Адже будь-що інше могло бути наперед влаштованим, тільки не той твердий сир, який лежав серед одноманітних округлих каменів і на який натрапила палиця сліпого.
Дружина сирійського крамаря сплеснула руками, побачивши мене, коли я прийшов отак з голими ногами, та й сам сирієць дуже злякався, гадаючи, що я потрапив був до рук розбійників. Але позаяк я лише сміявся, приніс зі своєї кімнати гроші й послав його купити новий плащ, він заспокоївся і теж подумав, що я напився і програв свій плащ комусь. Із багаторазовими перепрошуваннями він приніс мені досить розкішний вовняний плащ з маленькими кутасиками на краях. Це тонка юдейська вовна, пояснював він, посмикуючи тканину в руках і розминаючи її, щоб показати, яка це добра вовна і як бездоганно вона пофарбована. А ще він запевнив, що поторгувався для мене, щоб ціна була помірна. Наостанок він сказав:
— Це юдейський плащ, але якби я почав шукати одежу для чужинців, мені б довелося йти аж на форум і заплатити в багато разів більше. І звісно, ти можеш відкраяти кутаси, але ніхто не заважає тобі ходити з ними, якщо хочеш, бо ти ж і бороду собі запустив. Сам я боюся й шаную Ізраїлевого Бога і часом ходжу на зовнішнє подвір’я храму покласти гроші до жертовниці, щоб у мене добре йшла торгівля.
Він дивився на мене з хитрою посмішкою в чорних очах і віддав мені решту з моїх грошей, ретельно відлічуючи кожну монету мені в жменю. Я запропонував йому винагороду за послугу, але він заперечно здійняв руки і пояснив:
— Мені аж ніяк не потрібна винагорода від тебе, адже торговець тканинами вже заплатив мені комісійне за цю покупку. Ти в занадто щедрому настрої, щоб іти кудись іще цього вечора. Краще ляж відпочинь у своїй кімнаті та проспись, але спершу з’їж доброго супу, приготованого моєю дружиною. Вона покладе в нього багато цибулі й такі присмаки, що завтра в тебе не болітиме голова.
Я не почав відразу підійматися сходами, а тому він стурбовано потрусив головою, розвів руками й вигукнув:
— Гаразд, гаразд, я лише бажаю тобі добра! Якщо ти конче хочеш, я пошлю сина купити ще мірку солодкого вина, але по тому не пий уже більше і не дибуляй уночі на сходах. Ти лише зламаєш собі шию чи потрапиш до поганого товариства.
Коли я спробував виправдовуватися і, хоч у мене заплітався язик, пояснювати, що я аж ніяк не п’яний, він здійняв руки, геть утративши надію, і сказав:
— У тебе пашіє лице і блищать очі, але хай буде по-твоєму. Я пошлю по молоду жінку, яка водиться з приходьками. Однак вона може прийти аж тоді як стемніє, щоб не знеславитися в нашій частині міста. Потерпи до того часу. Вона не випустить тебе з ложа й заспокоїть тебе, так що ти нікуди не пориватимешся і проспишся. Музикувати й співати вона, щоправда, не вміє, але взагалі вона здорова жінка з гарним лицем, і завдяки їй ти напевно заснеш і без співу.
Він так твердо вірив, що розуміє мій стан і знає, чого я потребую, що мені насилу вдалося відмовитися від його пропозиції. На догоду йому я ліг у ложе, і він сам підійшов дбайливо вкрити мене моїм новим плащем. За якийсь час його донька принесла мені паркий горщик наваристого супу і, затуливши рукою рота й сором’язливо похихикуючи, дивилася, як я їм. Суп був так міцно присмачений, що мені пекло в роті. Але, здавалося, тепло супу в моєму тілі лише побільшило запаморочливе відчуття приємності.