Дівчина ще наповнила мій глек водою, та коли вона пішла, мені не лежалося на ложі. Навшпиньках я прокрався на дах і під зорями, що займалися на небі, почав слухати, загорнувшись у новий плащ, дедалі тихші звуки міста й дихати щораз прохолоднішим повітрям. Інколи мого гарячого обличчя торкався ніжний вітерець. У такому стані щастя мені здавалося, наче то проводить по моїй щоці якась невидима рука. Час тріпотів у мені, земний порох тріпотів у мені, але щось у мені запевняло, вперше в моєму житті, що я — щось більше, аніж просто прах і тінь. Це знання робило мене тихим.
— Воскреслий сину Божий, — молився я в темряві. — Зітри у мене з голови все даремне знання. Візьми мене до свого царства. Виведи мене на єдину дорогу. Певно, я божевільний, хворий, зачаклований тобою. Але я вірю, що ти — щось більше, ніж будь-коли було досі в цьому світі.
Змерзлий і заціпенілий, я прокинувся від громохкого дудіння храмових сурем. Сонячне світло осявало східний гребінь гори, але місто й досі було пойняте синявою сутінню, а вранішня зоря ясніла, висячи край неба. Голова в мене вже протверезіла. Трусячись, я щільніше закутався вовняним плащем, скрадаючись назад до своєї кімнати і в ложе. В душі я намагався соромитися своїх нічних думок, але не соромився. Радше в мені й досі було немов прохолодне просвітління, дарма що мій хміль розвіявся.
Тому я спокійненько запускаю собі бороду і не виходжу зі своєї кімнати, безпристрасно записуючи те, що зі мною відбулося того дня. А як допишу, я наміряюся повернутися до Джерельної брами. У мені є певність, що все, що зі мною відбулося і ще відбудеться, відбувається з якоюсь метою. Ця певність дає мені відчуття безпеки. Які б божевільні речі я не написав, за жодне слово мені не соромно.
Шостий лист
Марк вітає Туллію.
Немов дивну минувшину, я вітаю тебе. Спекотні римські ночі я теж пам’ятаю як щось таке, що відбулося з іншою людиною. Лише короткий рік розділяє нас, але цей рік був довшим за решту років. Минулі кілька днів для мене — наче роки. Я відчужився від тебе і змінився. Я — інший Марк. Ти б уже не зрозуміла мене. Якщо я згадую щось про тебе, я бачу, як твої примхливі вуста лише скривлюються в глузливу посмішку, коли я розповідаю, що зі мною відбулося.
Ти проживаєш у чомусь такому, що колись і для мене мало значення. Ти стежиш, хто з тобою вітається і як. Ти ретельно обираєш, коли які прикраси вдягати на проханий вечір на радість своїм друзям і подружкам, на прикрість заздрісникам чи щоб подратувати ненависників. Ти прикладаєш тонкий шовк одежі до свого гладенького тіла. У відшліфованій мармуровій плиті на стіні ти допитливо шукаєш обриси всієї твоєї фігури. Далі ти штрикаєш голкою в рабиню, яка недоладно завила тобі волосся. І нарешті ти, млосно всміхаючись, підносиш чару з вином, удаєш, ніби слухаєш лекцію філософа чи історика, захоплюєшся найновішою популярною пісенькою, звішуєш черевичок на пальцях своєї тонкої ніжки, щоб той, хто поряд на ложі, — кому випаде — обов’язково помітив, яка маленька твоя біленька ніжка. Попри свою тендітність ти сильна й витривала. Гнана жагою насолоди, ти спроможна не спати цілісінькими ночами в римській спекоті. У товаристві ти з роззявкуватою перебірливістю куштуєш пташині язики, равликів, дари моря, немов їжа для тебе — то таке. Але, знесилившись із коханцем, ти без зусиль поїдаєш серед ночі бичачу вирізку з кров’ю, щоби здужати знову почати невгамовну гру.
Такою я бачу твою тінь, Тулліє. Але вже не живою, а немов у люстрі, немов у відшліфованому чорному камені, і тінь твоя не докучає мені, як тоді взимку в Александрії, коли я марно робив усе можливе, щоб забути тебе. Тепер уся моя свідомість сповнена іншого, і не завдяки мені самому. Ти б уже не впізнала мене, Тулліє. Може, й я вже не впізнав би тебе.
Думаю, тому я вже пишу більше собі, ніж тобі, хоч і вітаюся з тобою. Я пишу, щоб пізнавати себе і все те, що зі мною відбулося, як навчав мене добрий мій учитель на Родосі — писати також і про те, що бачили мої власні очі, чули мої власні вуха, а не лише про те, що вже колись записано іншими словами. Ні, я не пишу вже тільки задля того, щоб перебути час і розвіяти нудьгу. Ти вже не поблизу мене, коли я пишу, а чимдалі більше даленієш. І я не відчуваю смутку через це, Тулліє, я не відчуваю, щоби втратив щось.
Ні, мені навіть байдуже, чи побачиш ти коли-небудь те, що я написав. А втім, я вітаюся з тобою. Адже ти все ж таки була для мене не лише джерелом насолоди, не лише пристрастю — ти була і єдиною моєю справжньою подругою. З того, що діється на білому світі, ти розумієш багато і більше за мене. Врешті-решт, саме твоїм організаторським здібностям я завдячую безславним заповітом, який зробив мене заможним і дав мені змогу жити як я собі хочу, не підкоряючись іншим, не лестячи вже іншим. Ти розумна, жорстока, владолюбна. А тепер у тобі цього ще більше, після того як ти знову рік удосконалювалася. Ти аж ніяк не посмутнішаєш, почувши, що я так кажу. Навпаки, вважатимеш це найкращим компліментом, який я тобі можу зробити. Про владу твоїх очей, вуст, шиї, тіла ти сама знаєш найкраще. Але навіть твоє тіло вже не зв’язує мене. Настільки я повен іншого.