Бородатий, у простому взутті, в пофарбованому юдейському плащі я попростував надвечір назад до Джерельної брами. За нігтями й руками я перестав доглядати, навіть пемзою я вже не зможу стерти чорнильні плями з пальців правиці. Я, звиклий до парилень і теплих вод, миюся в холодній воді, бо коли я пішов до чоловічої лазні гімнасію біля Іродового палацу, на мене позирали згори через мою бороду. Я навіть не мащу пахви мастю, яка усуває волосся. Моє тіло — це волохате тіло варвара. Але я про це не жалкую і навіть не страждаю від цього. Я хочу злитися з оточенням, щоб мені більше довіряли, навіть якщо згодом я і повернуся до колишніх звичок, з якими виріс.
Не можу навіть сказати, щоб я любив це місто і цей народ. Багато разів на день я бачу, як сяє на сонячному світлі храм, мармурово-палкий і золотий. Вечірня заграва забарвлює його в лиховісно багряний колір. Рано-вранці він схожий на блакитнуватий сон. Удень густе димище від жертовника цілопалення здіймається в небо на славу їхнього Бога. Але храм для мене чужий. Я не можу відчувати до нього такої самої святобливості, як юдеї. Він не є священним для мене. Священнішим і величнішим для мене був у моїй юності Храм Артеміди в Ефесі. І Антіохія. І Родос. І Атени. Не кажучи про Римський Форум.
Ні, я не люблю це місто, народ якого прикликав на себе його кров. Коли єрусалимські жінки плакали через нього, а він, відбатожений, дибав до пагорба, де його мали розіпнути, він, кажуть, мовив, що їм би краще плакати за собою і дітьми своїми. Я не можу нічого вдіяти з тим, що мене огортає передчуття лиха, коли я дивлюся на храм, священну завісу якого роздерло землетрусом від верху аж до долу і на сходах до святині якого ще один землетрус зруйнував чимало сходинок. Удосталь передвість.
Обдумуючи все це, я крокував надвечір до Джерельної брами. Люди все ще юрбились у метушні торговельних вулиць, мови всіх народів лунали перед крамницями, дзеленчали верблюдячі калатала і кричали віслюки. Я визнаю священне місто юдеїв світовим містом поміж іншими світовими містами, але цураюся його.
Надвечір, коли добігає кінця повсякденна робота, всі міста для захожого однаково сумовиті. Моє серце пашіло тихим чеканням, але мене точила сумовитість моєї самотності. Це багато — бути вільним і не залежати від жодної людини. Але надвечір у чужому місті самотність — це гіркий дарунок.
Утім водночас у мені нуртувала радість, бо я мав на що чекати. Я знаю, що проживаю часи світової зміни, дні чекання. Він устав із могили, його царство й досі пробуває на землі. Лише одиниці знають про це і вірять цьому, та й то вони в серці сумніваються, адже нічого такого раніше не бувало. Я теж у серці своєму сумніваюся, але сумніваюся з вірою, надією, чеканням, що станеться щось таке, що прояснить все.
Біля брами зосталося лише двоє жебраків. Вони не знали мене, і сліпого я не побачив. З арки вийшов гурт жінок, які несли глеки з водою на тімені й завзято теревенили. Заради мене вони не вважали за потрібне затуляти рота подолом. Їм було байдуже до мене.
Небо стало темно-синім. Погустішали сутінки. На небі вже блищали три зорі. Вартові запалили смолоскип на держаку в арці брами. Я відчував розчарування, проте готовий був розчаровуватися, готовий був день у день повертатися до цієї брами, щоб мені подали знак. Я вже думав повертатися до свого помешкання, але й досі не рушав. Адже байдуже було, де я.
І тут з арки показався чоловік із глеком води. Глек він ніс на плечі, притримуючи його рукою, не так вправно, як жінки, і йшов повільно, ступаючи обережно, щоб не перечепитися в напівтемряві. Лише коли він зник на вулиці, що стрімко бігла вгору, я подався за ним. Стрімка вулиця перейшла в невисокі сходи. Я чув його ходу, чув, як він зітхає під вагою глека. Я йшов на кілька кроків позаду нього.
Крокував я за ним довго. Він збочував у звивисті провулки, але не поспішав. Ми підіймалися дедалі вище до горішнього міста. Дорога була довга. Але я помітив, що він не намагався дійти навпростець куди треба. В безлюдному місці він поставив глек на землю, притримав його рукою, сперся на стіну і почав чекати. Я підійшов до нього і зупинився поряд із ним, нічого не кажучи. Так ми довго стояли поруч, спираючись на стіну, поки він не відсапався. Нарешті він повернувся до мене, привітався й запитав: