— Ти збився з дороги?
— Мир і тобі, — мовив я. — Доріг чимало, і багато є обманців.
— Є лише дві дороги, — по-філософському зауважив він. — Одна веде до життя, друга — до смерті.
— Для мене вже лишилася тільки одна дорога, — сказав я. — Самотужки мені її не знайти, але я сподіваюся і покладаюся на те, що мене доведуть.
Не кажучи ані слова, він завдав глек із водою собі на плече й пішов далі. Я крокував поряд із ним, і він не боронив мені. За якусь хвилину я запропонував:
— Сходи круті. Можна я допоможу тобі? Бо ти знову задихаєшся.
Він сказав:
— Не від ваги глека я задихався, а зі страху. Не думаю я, що вийде на добре.
Але він дозволив, щоб я завдав глека собі на плече. Він не був мені заважкий. Чоловік простував попереду і попереджав мене про нерівності вулиці, на яких я міг спіткнутися. Провулок був запаскуджений і пахнув сечею. Я забруднив собі взуття.
Проте садиба, перед якою ми опинилися, пройшовши брамою в давньому мурі у горішнє місто, була велика і явно заможна. При світлі зоряного неба я бачив лише її обриси, але мій супровідник постукав у ворота, і їх одразу відчинила служниця. Вона не привіталася зі мною, одначе негайно взяла в мене глека і виявляла до мого супровідника таку очевидну повагу, що він, певно, не був просто служником, як я собі думав.
Він завів мене на тихе подвір’я, де росли дерева. Там назустріч мені вийшов юний хлопець, віком, може, з п’ятнадцять років.
— Мир тобі, — несміливо привітався хлопець. — Мої батько і дядько пішли вже до своїх покоїв, але дозволь мені провести тебе до горішньої зали. Хочеш помити руки?
Доки я встиг щось відповісти, служниця, не шкодуючи води, полила мені на руки з того самого глека, що його я сам ніс. Здавалося, наче вона хотіла продемонструвати, що в цій садибі не бракує води. Хлопець подав мені лляний рушник і сказав:
— Мене звати Марк.
Коли я витирав руки, він завзято вів далі, немовби його розпирало з власної важливості:
— Я був із наставником у ту ніч, коли вони прийшли брати його під варту. Я втік з ложа в самому хітоні, щоб побігти попередити його, бо знав, що він ночує в Гетсиманському саду. В мене вони там теж учепилися, аж подерся хітон і лишився в їхніх руках. Мені довелося тікати голяка разом з іншими.
— Е, не базікай, Марку, — застеріг мій супровідник. Але й сам він, переборовши страх після того як опинився на безпечному подвір’ї, був так само сповнений таємного натхнення. — Я Натанаїл, — сказав він, — чого мені таїти своє ім’я від тебе? Я зустрів його на дорозі до Еммауса того самого дня, коли він уранці вийшов із гробниці.
— Але ж ти спочатку навіть не впізнав його, — язикато зауважив Марк. Натанаїл поклав руку йому на потилицю і цим його вгамував. Марк довірливо взявся за мою руку гарячою хлопчачою рукою. З його долоні я відчув, що виконувати фізичну працю йому довелося небагато. За руку він провів мене сходами вгору на балкон, що облямовував дах, а звідти — до горішньої зали.
То була велика кімната, слабенько освітлена лампою, тож краї її лишалися в темряві. Увійшовши, я побачив двох чоловіків, які чекали на мене. Вони стояли пліч-о-пліч, узявшись за руки, мовчали в напівсутіні, і одного з них я впізнав. То був вродливий Іван, якого я бачив разом з жінками на пагорбі, де відбулося розп’яття. Дивлячись на нього зблизька при слабкому світлі лампи, я звернув увагу на несказанну чистоту його юнацького обличчя. Другий чоловік був старшим, мав борознисте чоло, а очі його недовірливо роздивлялися мене.
— Мир вам, — сказав я.
Але вони нічого не відповіли. Врешті Іван запитливо подивився на старшого чоловіка, немов закликаючи його говорити. Одначе той міряв мене очима з голови до ніг, і його погляд лишався недовірливим. Мовчання ставало гнітючим. Урешті Натанаїл сказав виправдним тоном:
— Він ішов за глеком з водою.
— Я шукаю єдиної дороги, — щиро запевнив я, дуже боячись, що ті двоє не довіряють мені й не захочуть знатися зі мною.
У кімнаті довкола великого стола стояло чимало лож. Очевидно, її використовували для бенкетів багатого дому. Надивившись на мене, недовірливий чоловік урешті зробив жест рукою.
— Вийдіть, Натанаїле й Марку, — звелів він, — але попильнуйте на подвір’ї, щоб не сталося нічого поганого.
Коли вони вийшли, він великим ключем замкнув за ними двері й мовив:
— Мир тобі, приходьку. Чого ти від нас хочеш? Боюся, що дорога, яку ти шукаєш, завузька для тебе.