Але тут до розмови пристав Іван і докірливо сказав:
— Ох ти, Хомо, — найперше в тебе: не вірити нічому й нікому. — А мені він довірливо мовив: — Хто шукає — знаходить, а тому, хто стукає, — відчинять. Нам розповідали, що ти тихий і покірливий у серці своєму. Ти щиро постукав. Тому ми відчинили тобі браму.
Він показав мені на сидіння, а сам сів навпроти, сердечно дивлячись на мене джерельно-ясними очима мрійника. Трохи повагавшись, Хома теж сів і мовив:
— Я один із тих дванадцятьох, про яких тобі розповідали. Він сам обрав і покликав нас у посланці, і ми пішли за ним. Іван — наймолодший із нас. Я мушу наглядати, щоб він не зробив чого необережно.
— І не винувать нас за надмірну обережність, — вів він далі. — Ти сам знаєш, що старшина ліпить звинувачення і проти нас. Мовляв, ми змовилися, щоб підпалити храм, подавши цим знак народові. Мовляв, ми вбили того з-поміж нас, хто виказав його. Чого мені не визнати, що ми сперечаємося між собою через тебе? Я найбільше остерігав від тебе, крім хіба що Петра, який взагалі не хоче нічого про тебе чути, бо ти приходько. А от Марія Магдалина просить за тебе перед нами.
— Я знаю тебе, — заступився за мене Іван. — На власні очі я бачив тебе біля хреста, і ти не долучився до насмішників.
— Я теж впізнаю твоє обличчя і чув про тебе, — сказав я. Мені важко було не видивлятися на нього, адже такого гарного юнацького обличчя я раніше не бачив. Воно було настільки ясним, немовби його ніколи не торкалася лиха думка. А проте ця краса не була безживною, як краса скульптури, — обличчя його мало жвавий і палкий вигляд. Я відчув, як від нього віє на мене спокоєм і теплом.
— То чого ти від нас хочеш? — знову непривітно запитав Хома.
Через його опір я пообережнішав. Здавалося, він ревниво хотів оберігати від стороннього взаємні таємниці посланців.
— Я лише прошу вас показати мені дорогу, — покірливо мовив я.
Знехотя Хома поглянув на Івана, а тоді пояснив:
— Перед тим як його взяли під варту, він запевняв нас, що в домівці його отця багато осель. Він сказав, що іде приготувати місце для нас, для нас дванадцятьох — це, я думаю, він мав на увазі, хоч Юда потім зрадив його. І він сказав: «Куди я йду — дорогу ви знаєте».
Хома потер борознисте чоло зі збентеженим виразом в очах.
— Я сам казав тоді, що ми геть не знаємо, куди він іде. То як би ми знали дорогу? А тепер ти, приходько, береш і питаєш у мене дороги, хоч я і сам її не знаю.
Іван нагадав:
— Хомо, Хомо, він відповів тобі й сказав, що він сам — дорога, авжеж, дорога і правда. Ти не можеш стверджувати, що не знаєш дороги.
Аж тут змордований Хома схопився на ноги, вдарив кулаком об долоню і вигукнув:
— Але що це означає, я не розумію, — поясни мені!
Іван очевидно залюбки пояснив би, однак не зважився через мене. Поміркувавши, я вкинув:
— На третій день він устав із могили.
— Авжеж, — запевнив Іван. — Марія Магдалина прийшла розповісти нам, що камінь відвалено від входу до гробниці. Ми побігли туди, я й Петро, і побачили, що гробниця порожня.
— Еге, еге, — глузливо зазначив Хома. — Марія Магдалина побачила янголів і привид садівника.
— Садівника? — запитав я, здригнувшись. Щось у мені затремтіло.
— Ет, бабські балачки, — вів далі Хома, не звертаючи уваги на моє питання. — А ще Натанаїл і той другий на дорозі до Еммауса. Навіть не впізнали його.
Іван переконливо сказав:
— У цій кімнаті він явився нам того самого вечора, коли ми в страху сиділи за замкнутими дверима. Він був у нас, говорив до нас і дав нам обітницю, про яку я ледве наважуюся сам подумати, а розповісти чужому — і поготів. Але запевняю тебе, він прийшов поміж нас живий, а потім зник так само, як і прийшов, і ми повірили.
— Атож, — поглузував Хома. — Такі самі очманілі, як Натанаїл і той другий, не кажучи про Марію. Мене там не було, і я не вірю в такі видіння. Я не повірю, якщо на власні очі не побачу на його руках знаку відцвяшного і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани. Ні, до того я не повірю. Це моє останнє слово, щоб мені тут луснути.
Від його слів і скепсису молодий Іван так зажурився, що аж відвернувся. Однак він не перечив йому. Мені здавалося, що Хомове невірство підточило за кілька минулих днів і віру тих, які на власні очі бачили, і через те вони потай почали сумніватися в спільному видінні. Мене огорнула дивна радість. Я рішуче мовив:
— Мені не треба бачити, щоб повірити. Я й так розумію, що він воскрес і досі пробуває на землі. Навіщо — цього я не знаю, але я чекаю. Цими днями відбулося і, напевно, ще відбудеться таке, чого раніше не бувало.
Але Хома почав насмішкувато твердити: